Книги Якова - Ольга Токарчук
У страшні дні між Рош га-Шана та Йом-Кіпуром відбувається Кварім месн — міряння могил. Жінки міряють кладовища мотузкою, мотузку намотують на шпульку, потім із неї роблять ґноти для свічок. Дехто за допомогою неї ворожить. Кожна жінка бурмоче під ніс молитву, вони схожі на чаклунок, знахарок у своїх широких бганих спідницях, якими шарудять по сухому жовтому листі й перечіпаються об колючки ожини.
Єнта сама колись міряла могили, вірячи, що це обов’язок кожної жінки: виміряти, скільки лишилося місця для померлих (і чи є воно взагалі), перш ніж народити нових живих. Це така собі жіноча бухгалтерія; зрештою, жінкам завжди краще вдавалися обчислення.
Навіщо ж міряти могили і цвинтарі? Адже в могилах немає мерців. Тепер Єнта це добре знає, хоч свого часу втопила у воску тисячі ґнотів. Могили нам цілком зайві, бо ж небіжчики їх нехтують і вештаються світом. Вони всюди. Єнта безперестанку їх бачить — наче крізь скло. Навіть якби вона дуже хотіла ввійти в їхній світ, їй це заказано. Де він розташований? Важко сказати. Померлі дивляться на світ немовби крізь шибку, спостерігають за ним і ніби весь час чогось від нього очікують. Єнта намагається зрозуміти, що означають їхні вирази облич, жести, і врешті-решт здогадується: вони хочуть, аби про них говорили. Саме цього вони прагнуть. Це їхня страва. Вони домагаються від живих уваги.
І ще одну річ помічає Єнта: ця увага розподілена несправедливо. Про одних говорять багато, промовляють безліч слів. Про інших не кажуть навіть найменшого слівця. Ці другі врешті-решт гаснуть, відокремлюються від шибки, зникають десь у глибині. Їх тьма, мільйони. Мільйони забутих. Ніхто й не згадає, що вони колись жили на землі. Після них нічого не залишилося, тож вони легко вивільняються і відходять. Може, так і краще. Єнта теж відійшла б, якби могла. Якби її не тримало тут потужне слово, яке вона проковтнула. Немає вже ні того папірця, ні мотузки, все розлізлося, матерія просякла найменшими часточками світла. Залишилося тільки оте слово — наче камінь, яким легковажний Еліша Шор прив’язав її до світу.
Сам старий Шор відійшов недавно. Вона бачила, як він минає її — великий мудрець, батько п’ятьох синів та доньки, дідусь багатьох онуків. Тепер він — лише невиразна смуга. Ще вона бачила маленьку дитину, яка промайнула так само швидко. То був маленький Емануель, синочок Якова та Хани. Йому виповнився лише рік.
Лист із цією звісткою передав Якову Казімеж. Його написала Хана, турецькою, загальними словами, наче звіряла велику таємницю. А може, їй було соромно, що з ними таке трапилося? Вони ж бо мали бути безсмертними. Яків читає лист кілька разів. Після кожного прочитання встає і ходить колами по кімнаті. З листа випадає маленький криво вирізаний аркушик, а на ньому червоною фарбою намальоване якесь звірятко, схоже на кудлатого песика. І підпис: Рутка. Яків здогадується, що то від доньки, і лише тепер його очі наповнюються слізьми. Але він не плаче.
Лист Нахмана Якубовського до Володаря в Ченстохові
А ось наступний лист виводить Якова з рівноваги. Вже з перших рядків його починає дратувати тон; він чує голос Нахмана, плаксивий, жалібний, схожий на скавуління пса. Якби Нахман був тут, Яків ударив би його в обличчя і спостерігав, як з носа йому тече кров. Добре, що цьому зрадникові не дозволили підійти до віконечка, коли він тут з’явився.
…Якове, я звуся тепер Пьотром Якубовським, і це ім’я — найкраще свідчення того, як я відданий Тобі. Моє серце мало не розірвалося, коли я стояв так близько від Тебе, але не міг ні побачити Тебе, ні почути. Мені лишалося втішатися хіба тим, що ти — зовсім поруч і ми дихаємо одним повітрям. Я-бо підійшов до самого муру, який відділяє Твою в’язницю від містечка. Він мені здався справжньою стіною плачу. Зі смутком я довідався про Твою важку хворобу. Уявляю, як нелегко Ти — звичний до людської присутності та уваги — переживаєш самотність.
Знай, що я й далі палко Тебе люблю і готовий зректися заради Тебе всього. Якщо я й сказав щось супроти Тебе, то не з моєї злої волі, а через глибоке відчуття Твоєї місії та нашого покликання, яке цілком заволоділо моїм розумом. Зізнаюся, що мене, боягуза, охопив великий страх, який ледь не звалив мене з ніг. Ти й сам знаєш, який я легкодухий. Але не через оту легкодухість Ти зробив мене своєю правою рукою, а завдяки чеснотам, що їх я наважився б нагадати, якби не те, що довелося мені Тебе покинути.
Яків кидає лист і спльовує. Голос Нахмана ще хвилю лунає в його голові й глухне. Яків піднімає лист і читає далі:
Чимало з нас поховалося — хто в столиці, хто під крилом сильних світу цього, — і якось намагаємося жити, заробляючи працею рук своїх і вірячи у Твоє швидке повернення. Щоденно чекаю і я, коли Ти нарешті прийдеш до нас…
Колись в Іваному ти розповідав нам про два різновиди людей. Одні, чорні, вірять, що світ — злий і несправедливий, і треба вміти до нього пристосовуватися. Треба вміти грати в його гру, стати таким самим, як світ. Інші ж, світлі, вірять, що світ — злий і страшний, але його завжди можна змінити. Не уподібнюватися до світу, а залишатися в ньому чужим і змусити його скоритися, стати кращим. Саме це мені пригадалося, коли я стояв під отим високим муром. І здається мені, Якове, що я належу до тих перших. Я втратив волю до життя, відколи Тебе нема поруч. Гадаю, що чимало з нас переживають те саме. Лише тепер ми бачимо, якою болючою є Твоя відсутність. Бог нам суддя: ми думали, що вбили Тебе.
Я прибув сюди просто з Варшави, де багато з нас осіли й живуть наче в якомусь заціпенінні, не знаючи, що з Тобою сталося. Спершу дехто з наших, і я також, рушили слідом за Твоєю Ханою до Кобилки під Варшавою, села у володіннях єпископа Залуського, де нам можна було оселитися завдяки старанням пані Коссаковської. Проте було там похмуро й тісно, будинок єпископський виявився занедбаним, а прислуга дивилася на нас вовком. Тож поступово люди почали вертатися до Варшави, аби не сидіти склавши руки на єпископському утриманні й по чужих кутках не тулитися. Ті, що хотіли вертатися на Поділля, швидко схаменулися, коли
