Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Люди!

Окрик Оксентія почули на лану. Кілька косарів озирнулись і пристанули. Але Гречка з Велігурою махали далі, чимдуж натискаючи на п'ятку. Натовп посунувся ближче до Оксентія.

— Дядько Оксентій скажуть! — побігло юрбою шепотіння.

— Тату! — засмикав батька Софрон. — Схаменіться! Цитьте!

Оксентій м’ял шапку в руках.

Був Оксентій ціле своє життя тихий і непримітний у селі чоловік, знали його як роботягу та бідака — інших прикмет за ним люди не відали. Але відколи обрано його від «Селянської спілки» членом Центральної Ради, враз став він знаний на цілу волость. Де ж пак — член щонайвищої влади, ще й — спеціальної української! І не багатій якийсь, дука, — як у тому Тимчасовому уряді, де знову на людському горбі аж десять міністрів–капіталістів, а — свій–таки чоловік, ще й непитущий! До Оксентія йшли тепер розпитатися, чи не вийшов уже людський закон про землю селянам і що для народу вирішає Центральна Рада на своїх засіданнях? А Оксентій пам'ять мав змалку добру і вмів достоту переповісти все, що сказали есдеки і що відказали есери та яку ухвалу потому прийняли. Але відповісти на єдине важливе запитання — коли ж наділятимуть безземельних землею — так і не вмів ні людям, ні собі. Бо в цьому питанні вирішення Центральна Рада ще не зробила: тривали дебати між есдеками та есерами.

Щоправда, вийшов уже перший Універсал — Оксентій сам прочитав його з паперу перед бородянським сходом, і наче блиснуло якоюсь надією. Тимчасовий уряд досі нічого про землю не казав, тільки пильнував, щоб не грабували поміщицьких маєтків, а Центральна Рада, дарма що й собі кивала на Установчі збори, одначе в перших рядках свого Універсалу заявила, що закон про землю таки мусить бути схвалений, правда — аж потому, як «буде одібрано поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народів». Обіцяє пан кожух, то й слово його тепле…

Люди тимчасом збились тісно навколо Оксентія, підійшли косарі, наставили вуха й австріяки. Унтер догідливо порядкував у юрбі — щоб не лізли один одному на плечі: вся надія була в нього тільки на Оксентія — все ж таки представник хоч якої влади! Десятеро бородатих ополченців самі розійшлись «вільно» і підступили ближче й собі.

— Люди добрі! — гукнув ще раз Оксентій.

— Тату, — мало не заплакав Софрон. — Бог з вами!

Оксентій знову примовк. Що ж йому сказати? Кривди людям таки завдано он якої! Нелюдський наказ вийшов від головного генерала Корнілова. Погибати тепер народові покотом! Може, й справді, зібрати цей багатющий на панських ланах урожай самосильно, а тоді…

Адже повниться земля чутками. Он півста верстов на південь, де й земля чорна, і хліб вистиг кількома днями раніше, люди таки поставили на своє. У Воробіївці, скажімо, та Новоселиці, що на Сквирщині, — селяни захопили панські лани і розпорядилися по–своєму. Косять, жнуть і везуть по своїх дворах. Захопили панські лани і на Черкащині в Прусах, у Ставищі під Таращею та під Уманню у Ставах. На свої вуха Оксентій чув, як доповідали про це на засіданні Центральної Ради, і на те гукали члени хто — «ганьба», а хто й — «слава, так і треба!» В Красногірці на Макарівщині в пана Мека захопили теж — двісті десятин. А це ж тільки тридцять верстов від Бородянки. Тільки!

Може, й тут нагнати австріяків та возити по дворах?

Тільки ж… не було до вчора наказу від генерала Корнілова. А тепер, як наказ такий є, нашлють, мабуть, офіцерів та ударників і в Воробіївку, і в Новоселицю, і в Пруси, Ставища, Стави або Красногірку, та й… буде, як дев'ятсот п'ятого року після тієї клятої конституції.

Господи! Що ж його робити? Що людям сказати?

А робити треба і треба сказати людям, що робити. Люди стоять довкола, як у церкві, і чекають на слова дядька Оксентія, бо дядько Оксентій — авторитет: є тепер таке нове слово…

І за віщо покарав, Господи, тим авторитетом? Невже в тебе іншої єпітимії не було, як уперти чоловіка у ту власть, і тепер от, — кумекай, як знаєш, тьху, прости Господи! Гріх який…

— Людоньки добрі! — нарешті заговорив–таки, сам мало не плачучи, Оксентій. — Гріх такий! Хіба ж отак можна? По–хорошому треба, по–людському, по–божеському, по закону…

— По закону! — загорлав Максим Велігура з лану: він косив, а вухо наставив таки сюди. — По якому такому закону? — Вигук його почули навіть економічеські біля машин, покидали поратись і видивились сюди. — Де тепер ті закони? Що ти мелеш? Старе, а дурне!

Тимофій Гречка враз поклав косу на покіс і кількома великими стрибками вибіг до людей на дорогу. Він був лютий, очі йому блискали, груди здіймалися рвучко — від розмашистої роботи, а ще дужче від несамовитого гніву.

Він розштовхав людей і став перед Оксентієм:

— Закон, кажеш? — ледве віддихуючи, аж захрипів Гречка. — Сказано: в Росії нет закона, в Росії стовп, а на стовпі корона!

— Тю! — пирснув Григор Омеляненко. — Згадав! Таж то коли сказано було: ще за царя і про царя, а тепер же — революція, свобода совісті!

— Брешеш! — знову посатанів Гречка. — В тебе, паразита, совісті нема! Нема й ніякої революції! Самий стовп, а на стовпі як не корона, то ворона!

Хтось з дівчат у гурті