Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Гречка з Велігурою попростували до золотистого лану.

— Ой Господи Боженьку! — скрикнула Греччина Ганна і заломила руки.

Але Гречка з Велігурою йшли не на бій. Вони тільки підійшли до двох австрійців на межі, відсунули кожний одного плечем і стали на їхні місця. Австрійці, ніяково посміхаючись, відступилися; коси вони тримали біля ноги, як гвинтівки.

— Ану, давай! — гукнув Гречка і поплював на долоні. — Давайте, діду Максиме, на весь шир! — Він змахнув косою і впоров синювате, ще не вибілене, не лискуче лезо в густе, як очерет, панське жито. Змах був широкий і швидкий — стій стеблин війнув колосками у повітрі і простелився йому під ноги.

Велігура змахнув і собі. Його розмах був ще ширший, ще дужчий — коса аж свиснула в повітрі, а стеблини першу мить, підрізані, навіть не колихнулися — так і стали між свіжою стернею; тільки коли Велігура зробив одмах назад, тихо завалилися за огрібком. Покіс у Велігури був ширший, як у Гречки.

Кілька бородянців з косами рушили до лану й собі. Австрійці стояли ні в сих ні в тих — і до косіння не беручись і не вчиняючи опору.

Унтер напиндючився:

— Граждани местная власть! Куди ж ви дивитеся? Ваш народ неподобствує! Я зараз должон применить оружіє!

Коси Гречки та Велігури свистіли, заглиблюючи покіс. Вже до них приєдналося ще чоловік з десять. Кілька жінок зайшли скраю і врізалися в жито серпами.

Тоді старшина загукав і собі:

— Гей, Гречко, Велігуро, так не полатається! Чули, що добродій унтер–цер наказують? Припиніть! Як представник тимчасової влади, закликаю до порядку революції! Григоре! — звернувся він до Омеляненка. — Ти ж таки фундатор спілки! Наказуй!

Григор Омеляненко знизав плечима і відійшов набік.

— Не моя власть, — буркнув він, — хіба то з нашої спілки? То самі чиншові та голота…

— Діду Онуфрію! — кинувся старшина до діда Маланчука. — Накажіть людям! Ми ж таки вас на голову нашої Ради обрали!

— Га? — приклав долоню до вуха дід Маланчук, обраний головою Ради селянських депутатів. — Що кажете? Не чую…

— Тьху! — Старшина плюнув. Маланчук, справді, по старості літ недочував, але особливо глух, коли до нього зверталися з чимсь небажаним. Тоді слух в нього зовсім псувався. — Оксентію! — кинувся старшина до Нечипорука. — Ти ж таки представник! Скажи від Центральної Ради!

А тимчасом коси — вже не дві, і не десять, а може, півста, різали тугі стебла панського жита, і понад шляхом, наче бережок мережива, стояла вже нерівна смужка стерні на покосах. Молодиці й дівчата теж взялися до серпів, — жмути жита дружно злітали в них над головами і через руку падали на стерню позаду. Жниварки на горбку стояли непорушні — біля них заходжувалися строкові з економії.

— Пане добродію Нечипорук! — вхопив унтер за руку Оксентія. — Раз ви від Центральної, накажіть людям припинити безчинство! Попереджаю! — загукав він до косарів і жниць. — Однаково плататимуть тільки грішми!

Оксентій стояв як прибитий. Ніколи й не сподівався він, що доведеться йому бути представником будь–якої влади. Хоча й вийшло якось так, по–дурному, що встряв він у самісіньку Центральну Раду, навіть їздив щотижня до Києва на засідання казенним коштом, одначе почував себе в Центральній Раді тільки прохачем із суплікою на панів на предмет розподілу панської землі, а ніяк не повноважним порядкувати людьми.

Софрон підійшов до нього ззаду і мовив стиха:

— Тату, гетьте звідціль від гріха!

Софрон вийшов без коси — тільки подивитись, що воно буде, але, про всякий випадок, косу наладнав і поклав під хатою напохваті: коли б обійшлося гаразд, він мотнувся б додому, ухопив косу і приєднався б до людей. А ні — то й доказів проти нього немає ніяких: без коси ж вийшов. Та Оксентієві вже не так просто було піти. До старшини приєднався Омеляненко, і вони насіли вдвох:

— Чуєш, Оксентію? Ти ж таки наш обранець! Накличуть вони біду на нашу голову. Та й народ, знаєш, який? Одмахають на панському, а тоді до нашого візьмуться…

А жито лягало й лягало, покоси йшли вглиб, і унтер наважився вдатися до більш рішучих заходів. Він загорлав до своїх десяти «хрестиків» — ополченців:

— Отдєлєніє, смирно–о–о!

Ополченці, які досі на позиціях нейтралітету стежили за розгортанням подій, похопились і затупцювали на місці. Були це поважні віком дядьки і по–українському вони розуміли погано, дарма що під хрестами на кашкетах мали жовто–блакитні стьожки: їх ополченський батальйон українізувався більшістю голосів, а самі вони були звідкілясь з–під Рязані чи Вятки. На команду вони розгубились і скоса позирали на густий лан — чи не чкурнути часом у жито, хоч би й за своєю «нуждою»?

— Смирно! — зарепетував знову унтер. — Слухай мою команду!

Ополченці вирівнялись, як уміли.

— Ой, боже мій! — скрикнуло кілька жіноцьких голосів. Кілька жниць покинули жати й відбігли від лану до гурту. Але косарі махали далі.

Тоді Оксентій таки одважився. Справді, щось треба ж робити, щоб не пролилася людська кров. Кількох застрілених полуботківців він бачив у Києві на власні очі.

Оксентій скинув шапку й гукнув: