Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Чуєш, унтер, — сказав Тимофій Гречка, — бачиш, діло яке? Народ до точки кипіння дійшов. Зараз людська кров проллється. Опредільонно! Але ми з тобою обидва люди присяжні. Давай приймемо рішення. Не дадуть люди австріякам косити. Або їх трупом покладуть, або самі трупом ляжуть. — Він розвів руками, стенув плечем. — Так і доповіси начальству: народ не дав…

Унтер дивився, кліпаючи, і мовчав. Він нічого не вмів зметикувати. Капрал Олексюк заговорив перший. Він говорив, приборкуючи схвильованість, і приязно посміхався до Гречки:

— Але ж який вам інтерес, пане–товаришу?

— Собі заробимо. А ваша праця однаково — дурна! Ні вам, ні людям, самому генералу Корнілову, щоб добивати народи війною…

— Але ж інте'рес матимете який? — знову запитав капрал. — Ви ж за гроші незгодні: за гроші хліба не купите…

Гречка урвав його, сердито махнувши рукою: нагадування про те, що платитимуть грішми, знову кинуло його в пал.

— Не твоє діло! — люто кинув Гречка. — Твоє діло — цить! Ти знаєш, хто ти, як це по–робочому зветься? Штрейкбрехер, от ти хто!

Капрал опустив очі, знизав плечима, зітхнув:

— Ми — полонені, — тихо і сумовито промовив він. — Що наказують, те й мусимо робити. Не виконаємо наказу — військово–польовий суд за опір владі і…

— От і мовчи! — грізно урвав Гречка. — За тебе унтер відрапортує: так і так, силою не дали… нагнали! Тямиш? Виправдають вас, австріяцьке кодло, на суді…

Капрал знову знизав плечима і почав ще сумовитіше:

— Хіба мова тільки про те, що виправдають на суді…

— А раз не про те, — загорлав, вже скаженіючи, Гречка, — то й котіться собі геть, на льогкому катері! От і вже! А інтерес, щоб ти знав, такий, що кожний собі вкраде зерна, коли робитимемо. Втямив, вилупку? Крастимемо! Можеш доповісти хоч самому генералу Корнілову: крадіями станемо, щоб діти з голоду не попухли! Втямив, паразит?

Капрал теж зблід, але губи його торкнула посмішка:

— А мені й не втямки… Хіба багато приховаєш зерна?

— Не твоє це, собаче діло, чи багато! Твоє діло — відступитися геть! З голодухи кожне старатиметься, скільки зможе: молодиця — в пелену, хлопці — шапкою…

Тут унтер вважав своїм обов'язком втрутитися:

— Розкрадання державної власності я не дозволю!

— А ти й не дозволяй, — гукнув і Максим Велігура. Він вже теж підійшов, поклавши, як і Гречка, косу на шляху. — Ти, чоловіче добрий, тільки не оглядайся, коли снопи возитимемо чи молотитимемо на гармані. Вкумекав, служба? — Він закінчив зовсім приязно і навіть поплескав щуплого унтера по плечі своєю величезною, як перепічка, долонею. Ще й додав, невідомо для чого, але спеціально для унтера: — Я, брат, у японську теж у «хрестиках» ходив, а дійствительну відбував ще в останню турецьку за царя Олександра. — Вважаючи, що, таким чином, вже домовилися по всіх статтях і час запивати могорич та заводити ближче знайомство, Велігура підморгнув і до австрійського капрала. — Пан, проше, поляк? Здорово по–нашому чешете! Єстем ораз поляк, штуковани: в уніатську віру ще старий граф вихрестив, коли в нього в пахолках служив.

— Hi, — відказав капрал Олексюк. — Я, як і ви, українець, а вірою — теж уніат.

— О! — зовсім зрадів велетень–коваль. — Віри, виходить, однакової! Бардзо добже! Hex бенде похвалене! У нас тут і капличка своя греко–католицька є: молодий Шембек поставили!

Та приятельські розмови між полоненими і представником місцевого населення були, певна річ, протизаконні. І унтер — як єдиний тут представник влади — не міг дозволити такого порушення законності й дисципліни.

— Без балачок! — закричав унтер. Він відсторонив капрала рукою і заразом, для престижу, поправив кобуру з солдатським наганом біля пояса. — А ти, матросе, йди, з чим прийшов, і знай честь: сонце он де, роботу починати треба!

— Про це й мова, — понуро озвався Гречка. — Зразу й почнемо. Тільки накажи, унтер, своїм австріякам відійти геть. Нехай до себе в казарму йдуть. А то й до Києва паняйте…

— Розійдись! — раптом зарепетував унтер: натовп в час розмови підійшов ближче і оточив Гречку з Велігурою та унтера з капралом. Гурток «начальства» — старшина, агроном, дід Маланчук, Григор Омеляненко і Оксентій Нечипорук — теж наблизився. — А ви, господа–начальники, закличте до порядку свій народ: мені службу спольнять! Є наказ, значить, виконувати треба, без обміна мнєніями! Олексюк! — знову загорлав він, дарма що той стояв зовсім поруч. — Подавай плєнним команду!

— Ах ти ж паразит! — люто видушив із себе Гречка. — Гляди: ми тобі по–хорошому попередження дали!

Люди колихнулись. Натовпом перебіг шелест. Якась молодиця захлипала.

— То ти такий? — Велігура враз крутнувся на місці і побіг до шляху, де лежала його коса. Кучма сивого волосся тіпалася в нього на голові, як куделя.

— Зажинай! — зарепетував унтер, наливаючися кров'ю. — Олексюк, кому я кажу? Під арешт підеш на три доби!

— Ну, гляди! — лиховісно проказав Гречка. — Пожалієш, контра!

Він теж хутко пішов до своєї коси.

В натовпі загомоніли. Дехто відступив назад. Дехто, навпаки, поточився наперед. Кілька кіс блиснули огнями проти сонця — косарі зняли їх з плеча. Були це слабосильні на побувці, демобілізовані по інвалідності, підлітки й діди.