Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
— І що нам з того пана Коцького? — все ж не витримав пан Бродський.
— А те, що... — почав було брат Сич, та трохи промовчав, щоб надати більшої ваги своїй звістці. Та потім продовжив: — Зі слів перехожих виходить, що пан цей Коцький одягнений так само, як і наш трудар Іван. До того ж мітка, вам відома, так само в нього під губою! І ще... До сідла конячини була прив’язана ганчірка. Можливо, в неї був загорнутий меч...
Змітаючи брата Сича зі шляху, виконавці волі гетьмана кинулися до дверей.
— І кроку не смій ступити! — зриваючи голос, закричав владика Єзекіїль.
* * *
«Яка селюча душа! — в гніві подумалося панові Ружинському. — І чого він там стоїть? Йолоп, бидло. Не бруднити ж шляхетного скакуна об цю купу гною».
Та купа гною складалася з двох живих істот: холопа в очевидно завеликому для нього кожусі, зі смушевим ковпаком на голові, в полотняних вузьких штанях земляного кольору і в грубих поршнях[50] на босу ногу. Під ним був безпородний кінь якоїсь дикої масті — забарвлення тулуба рудо-жовте з темно-коричневим ременем по всій спині, грива й хвіст рудо-коричневі, темніші за шкіру корпуса, а ноги того ж кольору, що й тулуб, лише більш інтенсивно забарвлені в районі зап’ястних і скакальних суглобів. Витонченістю ця чотирьохкопитна істота не вирізнялася. Та й холкою коник був на лікоть нижчий від панського красеня-скакуна.
Відмовившись збити цього хама з дороги конем, пан Ружинський тут-таки вирішив, що ні батіг, ні, Боже борони, благородна шабля не торкнеться цього хробака. Досить буде, якщо гайдуки стягнуть його з коня й пригостять десятком батогів.
Так, цього було б досить... Та як же все несподівано повернулося!
І як зараз гидко в грудях, коли доводиться викладати цю дурню самому ясновельможному панові комісару. Та ще й уточнювати, коли просить про це сам пан Собеський!
— Так! Так цей дурень і сказав: він пан Коцький! Тоді й почався бунт!
Вимовив це і згадав, як роззирнувся тоді довкола. На землі, що належить польській короні, навколо нього і його гайдуків зібралася добра сотня підданих Речі Посполитої, для яких він, підстароста від польської влади, був як будяк серед хлібного поля. Пишний і не позбавлений привабливості будяк — та лише бур’ян посеред корисного злаку. На землі, яку він міцно тримав корінням закону й права, пан Ружинський зараз відчував себе чужим і беззахисним. Як той-таки будяк перед мозолястими руками селянина, що прийшов його викорчовувати.
Губи підстарости тоді стонкли на нитки. Ніс засмикався, змусивши пишні вуса злітати й опускатись, як крильця переляканої птиці. Рука вп’ялася в рукоять шаблі й почала повільно тремтіти.
— Заколот намислив, хлопе? Пся крев! — вигукнув пан підстароста, витягаючи шаблю.
— У пана Коцького кров не собача, а котяча. Хіба пан не знає?
У відповідь на слова холопа натовп ожив, зашумів, а в далеких рядах почувся дружний сміх.
Усім була добре знайома історія пана Коцького. Ту казку матері часто розповідали своїм ледь навченим ходити й слухати діткам. Кумедно виходило: старого кота, не здатного вже зловити мишу, відвезли в ліс. Так і згинув би вусатий, та натрапив на хитрющу лисицю. І всім звірам розповіла лисиця, що оселився в неї дужий і сердитий пан Коцький, тож потрібно приготувати великий бенкет, щоб задобрити того пана. І обіцяла привести свого гостя на бенкет, але з умовою, щоб усі добре заховалися. Побачив кіт ситний стіл — та від задоволення вигнувся й занявчав. І той нявкіт звірі сприйняли за слова: «Мало! Мало!» Кабана вкусив комар, той крутонув хвостом, а кіт, думаючи, що це миша, кинувся на кабана. Налякані звірі втекли, а потім бідкалися, що пан Коцький заледве їх усіх не з’їв.
Слухав ту казку в дитинстві від своєї руської няньки й підстароста канівський та черкаський, тоді ще син православного руського шляхтича. Ставши католиком і домігшись високого становища, пан Ружинський тепер дитячу казку приймав як приховану загрозу польському пануванню на руських землях. Кіт — забитий і виснажений народ руський, у якого все ж є гострі пазурі й зуби. Хитрюща лисиця — підбурювач із непідвладних і диких запорозьких країв. А жирний і тупоголовий кабан... відомо хто. Варто його добряче налякати — і побіжить він без оглядки далі, ніж очі бачать.
Слід докласти зусиль, щоб холопи назавжди забули цю казку і цього пана Коцького. Втім, якщо вдуматися, то всі казки дніпровських земель містять підбурювання до заколоту. Зрештою, як і їхні пісні, якщо в них вслухатися і вдуматися.
Напевно, в ту мить про це думала вся чернь, що зібралася на слова неперевершеного у своєму нахабстві холопа. Лише кілька хвилин тому ці людці в страху відсахнулися б від блиску шаблі ополяченого шляхтича. Кожен був би сам за себе. Тепер вони з глумливими усмішками на губах стояли пліч-о-пліч. І від цього ставало страшно. Натовп уже встиг відтіснити від пана його гайдуків і далі стискався навколо підстарости. Безсилий пан Ружинський піднявся на стременах і потряс шаблею над головою.
— Пся крев! Ти, холопе, ще дізнаєшся, яка важка рука в підстарости пана Ружинського! І ви всі дізнаєтеся.
— Та й моя не дитяча, — знизав плечима холоп і показав законникові великий, як для його худющої статури, кулак.
— Що, ляху, страшний той кулак?
— Не звик до того пан польський.
— Добра груша, та зуби ломить... — зусібіч почулися вигуки. Ба більше: в підстаросту та його гайдуків полетіло каміння, грудки землі, мочені яблука, що віддавали погребом, торішні овочі й навіть дорогі в ціні курячі яйця.
— Заколот?! Бунтувати надумали, холопи невдячні?! Батогами вас, бидло! Кров’ю захлинеться! Кров’ю! — вигукнув тоді пан Ружинський і під усе голосніший сміх натовпу змушений був погнати коня до фортечних
