Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— Золото... срібло... Нехай буде так, якщо чоловікові хотілося свою сім’ю приректи на голод і злидні. Але ось — син! Його кровиночка, продовжувач його слави ратної. Як йому бути? Адже Лукашу вже вісімнадцять рочків! Як і з чим він вийде в поле чисте? Господь допоможе, і я останнє віддам йому на бойового коня і збрую кінську. А що в руки взяти? Та таке, щоб вороги у страху затремтіли!

— Допоможемо. Що ж, допоможемо! І монастир, і козаки родовиті допоможуть зброєю Лукашу, синові Петра Сагайдачного, — явно повеселішав митрополит, сподіваючись, що малим відбудеться.

— О, ні! Не того очікує син славного гетьмана Сагайдачного, — голосно вигукнула Анастасія.

— А чого очікує син славного гетьмана? — підняв очі до неба високопреосвященніший владика.

— Бажає Лукаш, син Петрів, сісти на бойового коня і підняти над головою славний батьків меч! — скоромовкою випалила удова.

— Це який меч? — здригнувся владика Єзекіїль.

— Той самий, що його вручив батькові-гетьману королевич Владислав у годину тріумфу на Хотинському полі, — раптом усміхнулася гетьманша.

Владики здригнулися і витріщилися один на одного, не знаючи, що й сказати. Але не це було перешкодою. Головне було — як сказати!

— Ось і нотаріус із міської управи, — все ширше усміхаючись, Анастасія виставила перед собою відомого всьому Києву законника. — Він запевняв мене, що в заповіті мій покійний чоловік не згадав про таку важливу зброю. І ще! В описі майна, переданого в Київський братський монастир на зберігання на час хвороби гетьмана Петра Конашевича, значиться і згаданий меч. Він у вас! Хотілося б негайно побачити його і оформити документ про повернення меча в сім’ю покійного гетьмана. Я наполягаю на тому, щоб зробити це негайно. Сподіваюся, що він у нижньому сховищі?

Відкрив рота владика Єзекіїль, та так і застиг, не дібравши потрібних слів. Давно з ним такого не бувало. А тут просто лихо сталося. Потрібно говорити — атож, заговорити вдовицю, поки меч приберуть. Та йому аж подих перехопило.

І звідки вона знає про таємне сховище? Те, що абсолютно не посвячена в монастирські справи людина відає про такі речі, й змусило завмерти головного зберігача таємниць. Скільки б це тривало і чим сумним закінчилося б — невідомо. Але в цю мить пролунав чемний і разом із тим наполегливий голос, причому польською:

— Боюсь, моя прекрасна пані, це неможливо! Цей меч має бути переданий мені, згідно з волею покійного гетьмана!

Удова обернулася на той голос, та так різко, що парча сукні зі свистом розсікла повітря.

— Он як! І чому ж, милостивий пане?

Присутні, які добре знали Анастасію Сагайдачну, очікували чого завгодно, але тільки не спокійного і навіть грайливого тону звиклої наказувати чоловікам удови. Здається, і сама удовиця не очікувала від себе такої м’якості. Але що тут скажеш, коли незнайомець так чемно вклонився пані, підмітаючи червоною шапкою кам’яні плити монастирського двору. Не так, як розв’язна польська шляхта, не кажучи про ще більш розгнуздане руське шляхетство. А коли випростався незнайомець і глянув на вдову бірюзовими очима, та ще й підправив міцною чоловічою рукою вуса, — всім ураз стало все зрозуміло. Особливо панові Пйончінському, який голосно крякнув з-під правого плеча гетьманші.

— Атому, ясновельможна пані, що в присутності старшин славний гетьман Петро, син Конона з роду Конашевичів, передав мені сувій, у якому зазначено, як, у разі смерті раба божого Петра, слід учинити з мечем, що його подарував гетьманові спадкоємець престолу королевич Владислав.

— Я підтверджую сказане, — нарешті пролунало з глибин благочестивої бороди єпископа.

Владика Єзекіїль хотів щось додати, але його урвав ще один голос:

— Чи не бажає преосвященніший владика підтвердити й моє право на отримання згаданого меча, згідно з волею покійного гетьмана Петра, сина Конона з роду Конашевичів?

З-поза кута сусідньої новобудови вийшов чоловік у розбишацькому одязі й упевнено підійшов впритул до єпископа, зберігача таємниць покійного гетьмана.

— Із сувоєм, який ти подав, сину мій, я згоден і підтверджую на ньому печатку покійного гетьмана.

— Он як?

— Як таке може бути?

Це одночасно вигукнули пан Пйончінський і міський нотаріус.

— Ах, ці штучки законників. Соромно має бути вам! — вигукнула вдова. — Все це хитрощі. Куди меч поділи? Де мій меч? Негайно покажіть мені його! Ага! Мовчите! А чи не обміняли ви його на вино та горілку? Я вас запитую, владики? Продали пам’ять про подвиги великого гетьмана за тридцять срібників!

— Як можна... таке... Що ти кажеш... Біс у тебе вселився, — обурено замахав обома руками на вдову митрополит.

— Може таке статися, — сухо сказав законник.

— Покажіть меч, і негайно! — заверещав пан Пйончінський, поплескуючи себе по правому стегну. По тому місцю, де повинна висіти шабля шляхтича. Але благородна зброя залишилася при вході в монастир. Такі порядки завів ще покійний гетьман. І все ж бряжчала не менш дієва зброя — слово шляхтича!

— Даю слово шляхтича, що не дозволю обікрасти удову!

— Навіть думати про те гріх! Бачить Бог, — здійняв обидві руки до небес владика Єзекіїль, — свято оберігаємо пам’ять про славного воїна і покровителя православ’я!

— І все ж непогано було б переконатися, — мовив доти мовчазний помічник нотаріуса.

Сказав тихо, але це змусило вдову, пана Пйончінського і законника вибухнути гнівом. Утрьох вони вчепилися в рукави надтріснутого підризника єпископа і вже дозволили собі кілька разів потягнути за сакос[39].

— Припиніть це бісівство! — гнівно закричав владика і навіть заніс над їхніми головами митрополичий посох.

Скуштувати знаку вищої пастирської влади трійця не побажала, тож негайно відступилася.

— Удову образити легко, — шморгнувши носом, сердито пробасила Анастасія.

— Наша вимога законна, — пискнув через її плече нотаріус.

Несподівано їхню вимогу підтримали й ті, кому покійний гетьман залишив письмові вказівки щодо подальшої долі подарованого меча.

— Хотілося б переконатися в тому, що меч, про який виникла суперечка, саме той, а не будь-який інший, — з притиском мовив пан Ковальський.

— І мені хотілося б у цьому переконатися, — вийшов наперед пан Бродський, не соромлячись і не відчуваючи ані найменшої незручності від того, що його одяг міг викликати сумнів у його високих повноваженнях.

— А як ви вибралися з келії? Як посміли вас випустити? — засмикав бородою владика Єзекіїль.

— І не з таких мішків вибиралися, — процідив пан Бродський, насмішливо