Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— Досить слів! — підняв руку митрополит. — Ходімо за мною.

— Як це можна... — спробував було зупинити високопреосвященнішого владику преосвященніший владика Єзекіїль.

Але митрополит уже все вирішив і, очоливши тих, хто затьмарив цей приємний сонячний ранок, зайшов на ріг монастирського училища. Тут біля окутих залізом дверей він зупинився і тричі вдарив по них палицею. Одразу ж відкрилося маленьке віконце, і з нього почувся чемний голос брамника:

— Благословіть, ваше високопреосвященство!

Владика Іов чинно перехрестив віконце й просунув туди кисть правої руки. Брамник шанобливо поцілував митрополичий перстень і тихо запитав:

— Чим можу служити, ваше високопреосвященство?

— Яви меч покійного гетьмана Сагайдачного.

— Слухаю й виконую, — почувся голос.

Чекати довелося доволі довго. Щоб не допустити повторення бісівської витівки, всі зберігали мовчання, втупившись у дубові двері, щедро оббиті товстими залізними смугами. Нарешті з віконця почувся голос брамника.

— Владико Іове!

— Говори, сину мій, — стрепенувся занурений у святі думи митрополит.

— Не знайшов я меча. Немає його!

— Як немає?! — вигукнув владика Єзекіїль.

— Ти що, обпився? — вигукнув і владика Іов.

— Ні, владики! Ви ж знаєте — носа верну від того гріха.

— Відчиняй! — гнівно вигукнув єпископ.

— Швидше відчиняй, — підтвердив митрополит. Здавалося, засувам і замкам несть числа, і все-таки двері відчинилися. Відштовхнувши міцного чолов’ягу в чернечій рясі, єпископ, піднявши поли, кинувся вниз по кам’яних сходах.

Його чекали також довго і терпляче. Нарешті владика Єзекіїль з’явився на світ Божий спітнілим і з тремтячими руками.

— Я ж сам ставив його в кутку... Я це точно пам’ятаю... Я... Його немає!

— Я ж казала! — переможно вигукнула Анастасія.

— Потрібно зробити більш ретельний обшук, — сухо запропонував законник.

— Обшук? — не відразу второпав владика Єзекіїль. А потім дико заревів і, проявивши небачену силу, схопив брамника за груди й кинув на кілька кроків у двір. — Говори! Де меч?

— Богом клянуся! Ще вранці бачив — на місці був. Христом Богом клянуся — був! — заголосив монах.

Єпископ підніс руки до неба, а потім потягнувся ними до горла монаха.

— Хто спускався в сховище після того, як ти бачив меч?

— Їй-богу! Богом клянусь... Е-е-е... Владико, схаменись! Задушиш! Скажу, скажу...

Єпископ ривком підняв брамника на ноги.

— Говори!

— Хлопець... трудар[40] Іван. Тільки він і ніхто більше. Прибрати мені допомагає. Але я з нього очей не зводив. З ним спустився і з ним піднявся. Не міг він такий величезний меч винести. Не міг... Нічого не міг винести. Я суворо за тим стежив. У мене нічого не вкрадеш! А хлопець він богобоязливий і працьовитий. Весь час на стайні, та й у мене раз на п’ять днів прибирає. Сам же владика казав — щоб ні пилинки в сховищі не було!

— Клич ключників, клич сторожів, брамників, братів монахів... усіх клич! Явіть мені того трударя. А якщо не явите — в печерах зогниєте! — в гніві закричав преосвященніший владика Єзекіїль.

— Знайдемо. Явимо! — задкуючи і кланяючись, заголосив монах. — Куди йому подітися? Тільки в монастирі й прожиток його... Кому він, такий убогий, потрібен? Та ще й із диявольським знаком на губах. Ніхто на роботу такого не візьме. І нема де йому подітися. Куди з таким знаком? Куди? Знайдемо. Знайдемо!

Розділ другий

Якуб Собеський повільно перекладав стос паперів з одного краю столу на інший. При цьому він робив вигляд, що переглядає, а часом читає викладене в них. Двічі навіть надовго затримався, вивчав документ. Але це тільки для видимості. Виняткова пам’ять польського комісара не потребувала зараз підтвердження. Якуб пам’ятав кожну літеру і кожне креслення цих таємних паперів, як і багатьох інших. Навіщо він уранці зажадав листи про Київський братський монастир — і сам не знав. Була надія, що щось проґавив, він або інші. Але ні, все вивчено, перевірено — і не раз.

Згорів монастир. Хіба то дивина? Особливо на київському Подолі, де пожежі — явище часте. Бо все не бажають місцеві бюргери[41] будувати кам’яні житла. Зводять хати без фундаментної основи, а часом і наполовину в землю вкопані. Ні черепиці, ні ґонту — вкриті очеретом та соломою. Чекають, що прийдуть татари або інші лиходії й усе перетворять на попіл. Не вірять, що Річ Посполита їх захистить. А головне: навіть печей правильних не заводять. Ставлять у своїх оселях димарі, які ліплять гончарі з глини, а потім обпалюють, — і поміж себе звуть ту кераміку «бовдуром». Цю дикунську штуку за допомогою глиняної обмазки з’єднують із димоходом і використовують для приготування їжі та обігріву. Але це ті, хто має можливість за той «бовдур» викласти кілька подвійних динарів[42]. А чимало киян, як і селян, плетуть той «бовдур» з лози, ба навіть вистругують із дерева самі. Хоч скільки обмазуй глиною — не врятуєш і не встежиш, коли прогорить така піч і полетить по хаті червоний півень.

У монастирі, що згорів, господарювали ті ж напівдикі русини, що в Києві й околицях. Що з них узяти, з бидла?

Згорів православний монастир — значить, була на те воля Господа. З цим не посперечаєшся. А ось із тим, що шляхтянка, дружина самого мозирського маршалка Анна Гулевич пожертвувала для відродження монастиря великий шматок землі на Подолі[43] — це безглуздя! І ніхто тоді не присоромив пані Гулевич і не розповів їй, які наслідки може мати така непродумана щедрість.

Учепилися в ту землю православні попи, швидко плани накреслили (ось вони, копії, на столі пана комісара) — і почали в камені піднімати монастир. Далі ще гірше: назвав заїжджий константинопольський патріарх його братським, і став він зміїним клубком, з якого показують свої отруйні ікла ті, хто вибрався з болота і був освячений патріархом, — православні владики. Вибили б скоро ті ікла — та ось клопіт, якого не чекали: голота козацька, та й деякі шляхетні козаки прислухалися до гетьмана Конашевича-Сагайдачного і взяли під свій збройний захист православні церкви й монастирі. Одначе й Сагайдачному шию скрутили б, якби турки з татарами не загрожували Речі Посполитій, а в Європі не потекли ріки крові. І змішалася в тих ріках після взаємної різанини і католицька, і протестантська, і всяка інша кров. Як тут обійтися без козаків? Без воїнства, відомого вже всьому світу.