Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

А тим часом доводиться займатися дрібними справами...

Утім, питання про меч королевича Владислава аж ніяк не дрібне. Це важливе питання. Вчора ввечері здавалося, що його буде нескладно вирішити. Розгнівана удовиця, її міцна спина — пан Пйончінський, та ще й законник, що з’їв на судових справах не одного собаку, і в ролі його помічника досвідчений Антонім Дзевульський...

Та от невдача: стоїть цей великодосвідчений пан і не знає, куди очі ховати під, здавалося б, спокійним поглядом пана комісара.

— ...і тоді я подав сигнал, — трохи заїкаючись, продовжив пан Дзевульський. — Удовиця вчепилася в Єзекіїля, законник навис над Іовом, а пан Пйончінський закружляв біля тих волоцюг, що пред’явили свої права на меч. У тій метушні мені вдалося прослизнути в підземелля, де я, згідно з планом, швидко знайшов сховище...

Ясновельможний пан Собеський швидко відшукав план підземелля. Ось воно — сховище.

— Кімнатка невелика.

— Саме так, ясновельможний пане, — кивнув помічник комісара.

— І?

— Древні святі книги, скриньки з мощами, ікони, барила із золотом та сріблом, кілька видів стародавньої зброї... А меча покійного гетьмана...

— Називай його мечем королевича Владислава, — звелів пан комісар.

— Але меча королевича Владислава не виявлено. — І, не чекаючи запитання, тут-таки виправився: — Поспішав, але обшукував ретельно.

— Отже, меча королевича Владислава там немає!

— Коли я повернувся на світло, що дарує нам Господь у милості своїй, набігли монахи й служки, відтягнули удову й законника до стіни того будинку, де розміщені келії. Тільки пан Пйончінський все ще намагався чіплятися до тих двох волоцюг. Хоча на колінах і з розбитим обличчям це було важко.

— Відзначимо його старання, — кивнув ясновельможний пан комісар. — Я так розумію, що цього убогого трударя Івана так і не знайшли?

— Ні, ясновельможний пане, — зітхнув помічник комісара.

— А ось тут я з тобою не погоджуся... Хоча... Якщо подумати... В житті нічого не трапляється такого, щоб це було однозначно погане або добре. Палиця завжди має два кінці...

— Згоден, пане комісаре! — вперше за час служби помічник перервав свого начальника.

Якуб Собеський суворо зиркнув на свого помічника, піднявся з-за столу і почав крокувати по кімнаті, розмірковуючи вголос.

— Якби меч був на місці, це зовсім не означало, що вдові його б віддали. Найпевніше ми побачили б документ, у якому покійний гетьман розпорядився долею меча... гм... королевича Владислава. І розпорядження було б таким, що й сам чорт ногу зломить. Конашевич був хитрим і мудрим. Де меч міг би бути? У Львівському братському монастирі, чи в якомусь іще монастирі або церкві, чи під підлогою в козацького сотника, чи в таємних місцях запорозьких плавнів, чи під дупою самого диявола? Нам би довелося тільки чекати і сподіватися, що хтось обмовиться або клюне на ту нагороду, яку ми були б змушені запропонувати. А тепер, якщо меч викрадений, справа здається простішою: попередити застави, відправити людей, розширюючи коло пошуку, задіяти інформаторів тощо... Ти бажаєш щось сказати?

Пан Дзевульський пом’яв у руках свою рогатівку[44], напрочуд скромну — сіре сукно, вовче хутро та перо чаплі за срібною пряжкою. Втім, вона прекрасно поєднувалася з непоказним жупаном[45] і делієм із короткими, але широкими рукавами поверх нього. Такий одяг, як і зовнішність самого пана Дзевульського, не впадають в око, не привертають уваги, не насторожують.

— Говори вже! — підвищив голос пан комісар.

— Мені довелося затриматись у монастирі. Ченці й служки бачили мене біля владик, тому й не запідозрили нічого такого... А русинською я розмовляю... Самі знаєте: народжений в Києві, звідси й мати моя. До того ж у мене був запас і горілки, й сала димного...

— Це зрозуміло. Говори, — заохотив помічника Якуб Собеський.

— Цей трудар Іван усім здавався несповна розуму. Такий собі, як кажуть місцеві, дурень. Але працьовитий і старанний. Кидали йому за роботу то черству скоринку хліба, то цибулину, а то й хресним знаменням дякували. Спав у стайні, перед тим її чистив і коням гриви розчісував. Любив він гриви чесати і коням щось шепотіти. Спершу гадали, чи не чаклунство, а потім придивилися і зрозуміли, що тільки з кіньми йому й говорити.

— Який він, той трудар?

— Ось і я питав. І дивна річ — ніхто його до пуття не запам’ятав. Зросту незрозумілого, бо ходив згорбившись. Пика завжди брудна. Волосся? З голови ніколи не знімав свій баранячий ковпак. Не говорив, а мугикав. В очі не дивився. Убогий — ото й усе. Та й мало хто з ним спілкувався.

— Чому так? У місцевого бидла з’явилося своє бидло, з яким соромно спілкуватися?

— Чимало з них стали ченцями знедавна, і в душі залишилося мирське. Співчуття ще вистраждати потрібно. А головне: марновірство і стародавні забобони все ще міцно вкорінені у свідомості навіть бувалих ченців. Ось і родима пляма під губою в цього трударя відштовхувала багатьох. Кажуть, що то знак диявола. У моїх мозавецьких краях[46] теж таке кажуть.

— Де пляма?

— Що? — не зрозумів пан Дзевульський.

— Пляма та родима де саме в нього? З’ясував? — постукав пальцем по кришці столу ясновельможний пан комісар.

— Так. Хоча було непросто. Але тепер точно знаю — під нижньою губою праворуч. Я одразу зрозумів, що це важливо для розшуку.

— Добре, — кивнув Якуб Собеський. — Хоча що тут доброго? Знову варіанти! Владики могли переховати меч і розіграти цей вертеп, обдуривши і нас з удовою, і цих незрозумілих духівників з волі покійного гетьмана. Із цими двома незнайомцями нам ще доведеться розбиратися. Бодай як із фальшивомонетниками та розбишаками. Інший варіант: хтось найняв майстерного злодюжку, який видав себе за дурня і справді викрав меч. Тоді його виставлять на продаж — і це добре. Та вже геть неймовірне: справжній дурень поцупив меч із-під носа п’яного сторожа і... Навіть не придумаю, що далі. Ну, скажімо, кинув у Дніпро або десь закопав, а де саме — забув. І що? Де його шукати? Переполошити весь Київ — чи він уже за міською стіною? Що київські брами?

— Варта вже попереджена. І меч шукають, і чоловіка з такою родимою ознакою...

— Що там брами... Адже стіни!