Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
Така непевність у завтрашньому дні аж ніяк не сприяла тому, щоб реєстровці осідали ближче до порогів, а в ідеалі за ними і ще далі — в самому серці Дикого поля. Зрозуміло, що лише озброєна і навчена людина могла вижити й організувати господарство на тих землях. Селяни й чути не бажали про казково багаті угіддя за Чигирином. До того ж на Придніпров’ї робочих рук і так було занадто мало. Тому шляхетні господарі з інших воєводств, яким були даровані землі на Украйні, запрошували, а чи й погрозами переселяли зі своїх маєтків на ті простори селян та ремісників, обіцяючи звільнення від податків на тридцять років. І все одно ті землі нагадували пустку.
Так що блукати на самоті по Правобережжю — справа просто марна.
Та й з лівого боку Дніпра шлях за пороги анітрохи не легший. Тут завжди є татарські чабани, що охороняють стада коней та отари овець. Часто проносяться чамбули[59], ворогуючи між собою за пасовища, воду і верховенство роду. А головне: ординці завжди в пошуках здобичі та бранців.
Ще нипають різні ватаги під виглядом мисливців, охоронців худоби або дрібних купців. Ці так само шукають здобичі й полонених для продажу та обміну. А ще забирають худобу — і самі рятуються від більш сильного супротивника. Тож і на лівому березі життя немає. Там нізвідки прилітає стріла, аркан, а з трави вмить піднімаються сотні вершників, що сиділи в засідці. Там сплять або в сідлі, або в густій траві, намотавши повід коня на руку.
І ще важлива перешкода. Точніше, безліч перешкод! Сула, Псел, Ворскла, Оріль... Це ще не повний список великих річок, що впадають у Дніпро з його лівого берега, — і всі їх потрібно подолати. А ще сотні малих річок та протоки, навколо яких болота...
Ні по правій, русинській стороні Дніпра, ні по лівій, з її Диким полем, дурень не пройде! Та все може виявитися значно простіше: сидить дурень у лабіринті чернечих печер і не знає, що комісар сейму, ясновельможний пан Якуб Собеський, через нього позбувся сну.
У тих роздумах Якуб і зустрів перший сонячний промінчик, що наполегливо вимальовував на підлозі спальні контури віконця.
Не випивши вина і не з’ївши й крихти хліба, пан комісар звелів сідлати коня і в оточенні власної охорони поспішив до монастиря на Печерських пагорбах.
* * *
Антонім Дзевульський ось просто зараз упав би на копицю сіна й забувся б довгим міцним сном. Сил не було ні діяти, ні думати.
Добре козаки свою справу знають. Ще до прибуття пана Дзевульського місцевість оточили — не полінувалися. Двоє залишилися близько — монастирські землі оглядати, а троє верхи в різних напрямках вирушили. З козацьку милю риссю промчали, на кожен пагорбок піднімалися, на кожен дубок влазили. Місця відкриті, далеко все і всіх видно. А дурня ні на коні, ні без коня немає!
Отже, він у печерному місті, яке чи не тисячу років усе риють і риють монахи. Ніхто не забороняє спуститися в той лабіринт, але мало хто з мирян наважиться ненадовго і недалеко зайти в підземний світ, сповнений святості й таємниць. Там без супроводу ченця людина швидко втрачає орієнтацію, якщо вона зайшла за ріг або у відгалуження коридору. Навіть маючи смолоскип! Та смолоскип, навпаки, шкодить, коли несподівано й страшно виринає з непроглядної темряви то напівзасипана келія, з якої стирчить людська кістка, то ніша в стіні, де цілі століття спочивають висушені до тіла дитини ченці, обдаровані святістю. Або з підземного вівтаря дивиться майже чорна ікона...
Архімандрит Києво-Печерської лаври високопреподобний отець Єлисей[60], вислухавши помічника комісара сейму, всміхнувся і, покликавши ченця, сказав Антоніму:
— Цей ієромонах найкраще обізнаний із підземною частиною лаври. Веди, отче Гавриїле, цього католика, куди він забажає. До святості доторкнутися кожному вільно. Може, це йому допоможе. Хоча...
Архімандрит махнув рукою і пішов у своїх священичих справах.
Йти, куди ведуть, чути мертву тишу і сподіватися, що смолоскип у твоїй руці і в руці приставленого ієромонаха Гавриїла не згасне від раптового протягу, — вже страшно. Одна справа просто боятися, інша — обімліти, шкірою відчувши присутність чогось живого, здригнутися від тихих слів молитви, які, здається, доносяться з глухої стіни тунелю. І вже геть нестерпно, коли холодні мурашки пробігають по спині. А все те від того, що в непроглядній пітьмі хтось кашлянув.
Тунелі роздвоювалися, різко повертали, опускалися й піднімалися. Уздовж них траплялися ніші з запасними свічками, кресалом, а то й смолоскипами. В інших виїмках чорніли шматки дерева, металеві ланцюги, а то й узагалі невідь що.
— А може, тут зник? — чи то насмішкувато, чи то сумовито мовив чернець і звернув праворуч.
То була самітницька келія, готова прийняти мешканця до його останнього дня.
Антонім заглянув у вузький лаз, у який насилу могла пролізти людина. Нора — нічого іншого й не скажеш — завдовжки в людський зріст. Посеред келії проритий ровик на всю довжину, глибиною по коліно людині. З одного боку рівчака — лежанка з оберемком сіна, з іншого — столик на одну дошку. Оселившись у такій ніші, чернець-подвижник міг сидіти на лежанці, опустивши ноги в рівчак; міг стояти на дні того-таки рівчака, ба й піднятися на повний зріст. На протилежному боці від лежанки було кілька маленьких ікон, лампадка, якісь глиняні посудини і скам’яніла просфора[61].
— Часто подвижникам та ямка слугує ложем, а по смерті — могилою, — глухо вимовив ієромонах Гавриїл.
І Антонім погодився сам із собою — в цих завдовжки кілька верст[62] сплетіннях тунелів, проходів і коридорів, а також у сотнях келій, десятках церков і молитовних місць знайти того, кого приховують, не зможе ніхто.
А дурня, якщо він тут, найпевніше будуть приховувати. І зовсім не обов’язково, щоб той, кого шукають, по своїй волі або випадково опинився саме у святих печерах. На київських пагорбах чимало таємних підземних місць. І часто вони з’єднані між собою. Самому
