Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Домовлялися — за восьмий, дев'ятий чи й десятий, сніп, а маєш — сорок копійок поденно… А на ті копійки і в місті по карточках вже нема, а на селі, коли вивезуть весь урожай, — і шматка хліба не купиш, навіть у своїх живоглотів.

Мор тепер прийде — от що воно таке та війна, щоб їй, разом із Тимчасовим урядом, на віки вічні від народу прокляття!

Вакула Здвижний — герой війни, весь в Єгоріях, інвалід царя, віри й отечества — впав лицем у порох на шляху і страшно закричав, а тоді затіпався в нападі: війна йому ноги відібрала ще й чорною хворобою не обминула.

Жіноцтво зійшлося гуртком біля нього — чорної хустки ні в кого не знайшлось: липень же, спека, — і Тимо–фійова Ганна не постидалась, скинула запаску й накрила сердегу.

Умисне ніхто й не збирав людей. Просто як почули, що з економії виведено полонених австріяків — косити Корнілову панські лани, всякий ухопив косу, серпа, граблі — та й подалися чимдуж в поле. Вирішення прийшло само по собі: ставати на жнива, а там — хто його знає, як буде… Може, взяти бодай ті голодні копійки? Може, хтось десь угорі зглянеться на людське безголів'я і дозволить–таки, нехай за п'ятнадцятий сніп? А може, і справді порубати косами тих чортових австріяків? Не загинули на фронті у себе, так тут у сиру землю підуть — раз їм крові наших синів на фронті мало, ще й дрібних діточок прирікають на голодну погибель… Не було б тих австріяків, то хіба ж без робочих рук той Корнілов — нехай він і найстарший генерал — наважився б на таке? На мирову мусив би генерал піти, дав би, анцибол, згоду на частку людям!

— А–гей, люди! — гукнув коваль Велігура. — Косами їх! Не журись, що притупляться: потому намантачимо знову!

Велігура був велетень, вищий від усіх на цілу Бородянку, і голос мав — щоб гукати з Бородянки до Дружні, дарма що по шостому вже десятку. Про нього і смішки пустили, що як гукне Максим, то чути на всіх графа Шембека тридцяти тисячах десятин. А зараз Максим був і зовсім страшний: без шапки, сива чуприна розпатлана і скуйовджена.

— Гей, жінки! Серпами їм животи поріть! У, різала–порола! Другий раз вже впоперек шляху людям стають!

В косовицю вже довелося людям косити не за четверту частку, а знову за восьму: збили ціну прокляті австріяки!

Австрійці тримали коси в руках, але зажинати не починали. Стояли понурі, не нахвалявся ніхто. Було їх сто двадцять — проти цілого села; правда, чоловіків поміж бородянців було мало — на фронті ж гинули, а більше молодиці та дівчата… Ще й десятеро ополченців з унтером на чолі! Пальнуть з гвинтівок — що з народу буде? Сама кров.

А кров народну вже, нівроку, навчилися лити і вдома — фронту того не треба! Он у самому Петрограді — столиці, коли народ вийшов на демонстрацію вимагати «геть війну» і народної влади Рад, пальнули вже, — і чотириста чоловіка поклали в могилу, робочого люду й солдатів. Є такі вісті вже й з газет.

А в Києві, може, не так? Солдатів, котрі повстали проти війни, теж трохи постріляли, а в інших забрали зброю, покидали у вагони, запломбували, як крам — і потарабанили на той проклятущий фронт. Не схотіли своєю волею, так їдьте, люди, примусом — однаково умирати під кулями.

— Порізати австріяків! — гукнуло кілька голосів у натовпі там і тут. Максим Велігура вже й на руки поплював, щоб цупкіше втримати косу.

Та Тимофій Гречка прихилив його косу до землі:

— Постривай, Максиме! Піду зараз до них парламентером.

Серце Гречці калатало — мало не вискочить: самий раз — змахнути косою! Але був він чоловік військовий і метикував, що перед тим, як розпочати бойові дії, особливо коли сили не рівні, треба спробувати ще нав'язати мирні переговори.

Він поклав косу на шлях — обережно, щоб не вищербити об каміння, вирівняв безкозирку на голові, щоб точно по брові була, — і зразу рушив, захитуючися по–моряцькому на кожному кроці і замітаючи порох широченними чорними кльошами.

Натовп стояв і мовчав. Австрійці теж стовбичили німі. Ополченці з унтером збилися трохи далі. Унтер розгублено позирав сюди і туди. Що його, в бога, робити? Не стріляти ж на людей? Свої ж люди — не австріяки, та й фронту нема — тил. Віддаля, аж під селом, збилося купкою місцеве «начальство», але ж то була штафіра: старшина, голова Ради сільських депутатів дід Маланчук, фундатор «Селянської спілки» Григор Омеляненко, місцевий член Центральної Ради Оксентій Нечипорук… Не було звідки чекати сердешному унтерові бодай поради — в цю хвилину він був тут найвищою владою. Господи! Напасть яка! Вдома ж, як у людей, — жінка, діти…

А Тимофій Гречка тимчасом підійшов:

— Здравія желаю!

— Здрастуйте! — ледь чутно — бо щось застрягло йому в горлі — пробелькотів унтер і теж козирнув. Тоді, щоб прочистити горлянку та заховати свій переляк, гаркнув до австріяків начальницьким голосом: — Капрал Олексюк!

Один з австрійців — він був без коси, але з папером і олівцем у руках, — виструнчився перед унтером. Хоча й був він ніщо — тільки полонений, а все ж таки — капрал, військовий