У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— Як цікаво! Виходить, і в природі...
— Саме так. Є комахи, які беруться справляти шлюб, як у вінценосців, за дорученням, отож молоді до весілля не бачаться.
Ось чому, повірте мені, я доручаю лакейчукові частіше виставляти цю квітку на вікно у двір, а чи в сад — усе виглядаю комахи. Але така нагода випадає так рідко! Міркуйте собі: треба, щоб комаха здибала квітку того самого ґатунку, але одмінної статі, і щоб їй прибандюрилося занести до нашої оселі візитівку. Досі вона не залітала; здається, мої квіточки так і не розів’ють свого дівочого віночка; а мені, признатися, хотілося б, аби вони були трішки розпуснішими. Леле, їм випала доля така сама, як отому гарному деревцеві у нас на подвір’ї: воно помре неродою, бо це велика рідкість у нашому краю. Вітер мав би справити йому шлюб, але для вітру зависокий мур.
— Власне, — озвався граф де Бреоте, — присадіть цей мур на кілька сантиметрів, і цього достатньо. До таких справ треба братися з умінням. Запах ванілі у смачному морозиві, яким ви оце, дукине, нас частували, — це запах рослини, іменованої ваніллю. Вона, ваніль, має і чоловічі й жіночі квіти, але через щільну перебірку спілкуватися між собою вони не можуть. Отож-бо не було способу добитися плоду, поки молодий мурин родом з Реюньйону на ім’я Альб’юс (ім’я, між іншим, дуже кумедне для чорного, бо означає білий) здогадався з допомогою шпички полегшити стосунки поділеним органам.
— Бабале, ви бог! — скрикнула дукиня. — Ви всевіда!
— Але так само і ви, Оріано, ви відкрили мені очі на таке, чого мені й не снилося, — озвалася принцеса.
— Признаюся вашій високості, що то Сванн просвітив мене в ботаніці. Іноді як нам чаювати чи полуднувати набридало, ми виїжджали на природу, і він показував мені дивовижні шлюби квіток, набагато химерніші, ніж шлюби людей, шлюби без ленчу і без аналоя. Але ми не мали часу забиратися кудись далеко. Нині, з появою авт, такі виправи стали б чудом. На жаль, він сам узяв куди химерніший шлюб, і це зіпсувало геть усе. Овва, ваша високосте, життя така жахлива штука, час іде, а ти нудиш світом, а як зійдешся з кимось, хто міг би показати багато цікавого, він візьме й ожениться, як Сванн. Довелося вибирати: або відмовитися від ботанічних екскурсій, або знеславити себе стосунками зі скомпрометованою особою, і я пожертвувала екскурсіями. Зрештою, мабуть, не треба було так далеко заходити. По-моєму, навіть у моєму садочкові діються серед білого дня куди сороміцькіші сцени, ніж уночі... в Бу-лонському лісі. Тільки ніхто не спостерігає цього, бо між квітами все дуже просто, ми бачимо лише жовтогарячий дощик або запилковану мушку, яка отирає ніжки або приймає душ, перш ніж залізти у квітку. Та й по всьому!
— Комода, на якій стоїть квітка, теж гарна, здається, — це ампір? — спитала принцеса, вона не була обізнана з працями Дарвіна й дарвіністів, і тому жарти Оріанині до неї не доходили.
— Гарна, еге ж? Я дуже рада, що вона вам до вподоби, — відказала дукиня. — Гарний зразок. Признаюся, я завжди любила стиль ампір, навіть як він вийшов з моди. Пригадую, як кипіла моя свекруха, коли я звеліла спустити зі стриху увесь гожий ампір, який Базен одідичив по тітці Монтеск’ю, й умеблювати крило палацу, де я мешкала.
Дук посміхнувся. Очевидно, пригадав, що все було зовсім інакше. Та оскільки шкилювання принцеси де Лом з несмаку свекрухи стало традиційним протягом короткого часу, коли дук був закоханий у дружину, то від того кохання досі вціліла лише легка зневага до розумових здібностей матері, не позбавлена принаймні великого схиляння й синівської поштивосте.
— Ієнське панство має такий самий фотель із жируванням Веджвуда, — гарний, але я волію свій, — сказала дукиня тим самим безстороннім тоном, ніби жоден фотель їй не належав. — Зрештою, визнаю: вони мають меблі куди кращі за мої.
Принцеса Пармська не пустила пари з уст.
— Ага, ваша високість не знає їхньої колекції. О, вашій високості треба неодмінно вибратися туди зі мною. Це одна зі славних пам’яток паризьких, це живий музей.
Пропозиція одвідати Ієнських була однією з найбільших, щиро ґермантських зухвальств на озброєнні дукині, бо для принцеси Пармської Ієнські були чистими узурпаторами: їхній син носив, як її рідний син, титул дука Ґвастальського! Ось чому дукиня, мовивши це зухвальство, не утрималася (її чудасіюван-ня було їй куди любіше за принцесу Пармську), аби не кинути на інших гостей задерикуватого, сміхотливого погляду. На відповідь гості силкувалися всміхнутися, вражені, захоплені, а надто ущасливлені тим, що стали свідками Оріаниного «останнього коника», коника, якого можна переповідати «живцем». А втім, цей вибрик не заскочив їх зненацька, вони знали, як дукиня вміла визискувати забобони Курвуаз’є задля успіху, який викликав би вселюдську цікавість і тішив її гонор. Хіба вона в останні роки не примирила принцесу Матильду з дуком Омальським, який написав до рідного принцесиного брата славетного листа, де, зокрема, зазначалося: «У нашій родині всі чоловіки зухи і всі жінки цнотливиці»? Отож княжата залишаються княжатами, навіть коли нібито пробують забути про це: дук Омальський і принцеса Матильда, зійшовшись у дукині Ґермантської, так сподобалися одне одному, що ходили потім у гості одне до одного, виявивши ту саму здатність забувати минуле, що її показав Лю-довік XVIII, призначивши міністром Фуше, який голосував за смерть його брата. Дукиня Ґермантська сподівалася зблизити принцесу Мюрат із королевою неаполітанською. Наразі принцеса ІІармська бентежилася так само, як бентежилися б спадкоємці нідерландської та бельгійської корони, тобто принц Сванський і дук Брабантський, якби їм збиралися відрекомендувати пана де Маї-Неля, принца Оранського, і пана де Шарлюса, дука Брабантського. Але тут Оріана, якій Сванн і пан де Шарлюс (хоча той знати не хотів Ієнських) на превелику силу прищепили смак до стилю ампір, скрикнула:
— Пані, повірте, ви радітимете великою радістю від цього! Признаюсь, я завжди мліла перед стилем ампір. Але у Ієнських це вже якась мрія, сон. Це
