У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— Бабал знає все! — згукнула дукиня Ґермантська. — Гарно жити в тому краю, де тобі гарантовано, що молочар продасть тобі саме тухлі яйця — яйця року комети! У мене в очу, як я вмочую в них рогалик із маслом. Сказати по щирості, таке трапляється у тітки Мадлени (маркізи де Вільпарізіс); у неї подають усе несвіже, навіть яйця. (Віконтеса д’Арпажон охнула.) Та годі-бо, Філі, ви це так само добре знаєте, як і я. В яйцях уже курчата. Дивом дивуюся, як вони спромагаються так ґречно там висиджувати. Не омлет, а курник, тільки що в меню не згадано. Ви добре вчинили, що позавчора не прийшли до маркізи обідати — там частували калканом із карболовим квасом! Таке вражіння, наче ти не в їдальні, а в карантині. Вірність Норпуа межує, сказати б, із геройством: він попросив добавки!
— Здається, ми вкупі з Ъами обідали в неї, як вона дала від-коша панові Блоху (дук Ґермантський, може, аби надати цьому жидівському прізвищу ще чужинецькішого відтінку, вимовляв не Блок, а Блох, як вимовляється німецьке слово коск), коли той назвав великим якогось піїта (поета). Даремно Шательро копав під столом пана Блока, пан Блок нічого не второпав, він думав, що мій сестринець намагається штовхнути коліном молоду жінку, що сиділа навпроти. (Тут дук ледь зашарівся.) До нього не доходило, що він дратує нашу кохану тітку, розкидаючись на всі боки епітетом «великий». Коротше, тітка Мадлена, а в неї язичок як бритва, відрізала Блокові: «А як же, любий пане, ви назвете тоді пана де Босюе?» (Дук Ґермантський гадав, що по-старо-режимному треба додавати до людини з ім’ям пан і часточку де.) За це можна стягати гроші.
— А що відповів пан Блох? — спитала неуважно дукиня Ґер-мантська; не вигадавши чогось оригінальнішого, вона завзялася скопіювати німецьку вимову чоловіка.
— О, повірте, пан Блох одразу скис і взяв ноги на плечі.
— Ага, я добре пам’ятаю, що ми з вами бачилися того вечора, — сказала мені з притиском дукиня, так ніби в її пам’яті зосталося щось, що мало мені бути дуже приємним. — У тітки завжди дуже цікаво. На останньому вечорі, де ми бачилися, я хотіла вас запитати, чи той старший пан, що пройшов повз вас, — не Франсуа Коппе? Вам же відомі всі імена, — сказала вона, щиро заздрячи моїм літературним зв’язкам і виявляючи заразом ґречність, «шанобу» до мене, аби піднести в очах присутніх молодика, добре обізнаного з письменством. Я запевнив дукиню, що на вечорі в маркізи де Вільпарізіс я не бачив жадної славнозвісносте.
— Хіба? — вихопилося в дукині Ґермантської. І це була необачність: виходить, її схиляння перед письменниками та погорда до світу поверховіші, ніж вона казала і навіть гадала. — Хіба? Там не було великих письменників? Дивно! Там же красувалися такі химерні парсуни!
Той вечір урізався мені в пам’ять завдякй одному зовсім дрібному інцидентові. Маркіза де Вільпарізіс рекомендувала Блока пані Альфонс де Ротшильд, але мій друг не дочув її прізвища. Думаючи, що має справу зі старою і трохи прицюцюватою англійкою, він відповів коротко на розпатякування колишньої красуні, аж це маркіза де Вільпарізіс, знайомлячи її з кимось іншим, цього разу вирекла дуже виразно: «Баронеса Альфонс де Ротшильд». Отоді-то в живчик Блокові й ударив цілий рій шалених думок про мільйони та престиж, думок зовсім непричесаних, серце його тейькнуло, в мозок бухнуло, і він бовкнув навпростець старій дамі: «Ох, аби ж то знаття!» Глупота цього вигуку не давала йому потім спати цілий тиждень. Пригода нецікава, і я згадав про неї хіба як про доказ, що іноді ми від хвилювання виказуємо себе з головою.
— Здається, маркіза де Вільпарізіс особа недуже... моральна, -- зауважила принцеса Пармська, — вона знала, що близькі знайомі дукинині нехтують її тітку, а остання Оріанина репліка свідчила, що маркізу тут топтали ногами.
Одначе дукиня Ґермантська бликнула спідлоба на принцесу, і принцеса похопилася додати:
— Але розум її окупає все з лишком.
— Ваша високість виробила про мою тітку уявлення, яке виробив увесь світ, — заперечила дукиня, — але, власне, таке уявлення зовсім хибне. Те саме, заледве вчора, сказав мені Меме.
Оріана почервоніла, якийсь спогад застелив їй очі. Мені спало на думку, що пан де Шарлюс просив її передати мені просьбу через Робера не ходити до неї. Я мав таке вражіння, ніби рум’янець — зрештою незрозумілий для мене — яким зашарівся дук, розмовляючи зі мною про свого брата, не міг бути з тієї самої причини.
— Бідолашна моя тіточка! Вона завжди матиме славу старорежимної особи, великої розумниці й великогрішниці. А насправді її ментальність міщанська, дуже поважна, сіра; вона зійде за опікунку образотворчих мистецтв лише тому, що доводилася коханкою великому маляреві, якому так і не пощастило розтлумачити їй, що таке образ; до того ж вона не великогріш-ниця, вона створена для шлюбного життя, вона народилася, щоб шануватися, і хоча не змогла утримати при собі мужа, бо той був неабияке ледащо, зате перший-ліпший свій роман брала напо-важне, як шлюб, була заздрісна, гарячосерда, вірна, як правна дружина. Зауважте, що такі взаємини бувають іноді найщиріші; словом, невтішні коханці трапляються частіше, ніж невтішні чоловіки.
— А ви візьміть, Оріано, вашого швагра Паламеда, про якого ви оце згадували: жодна коханка не могла б і мріяти про те, щоб її так оплакувано, як оплакував він безталанну пані де Шарлюс.
— Даруйте, ваша високосте, — заперечила дукиня Ґермант-ська, — але я тут не зовсім з вами згодна. Не всі хочуть, щоб їх оплакувано
