У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— Але, матам дукине, — роздратовано озвався князь, не помічаючи, що він сам своїм роздебендюванням дратує товариство, — якби принц Валлійський був простим смертним, то його витурили б з усіх клубів і ніхто не подавав би йому руки. Королева чарівна, лагідна хоч у вухо бгай і геть-то обмежена. Зрештою є щось відразливе у цій королівській парі, яка живе на кошти своїх підданців, яка велить великим жидівським фінансистам оплачувати всі видатки, а за те робить їх баронетами. Це так само як князь Болгарський...
— То наш кузен, — урвала його дукиня, — він недурний...
— Він кузен і мій, — вів далі князь, — але це не означає, що він людина порядна. Ні, як уже зближатися, то треба зближатися з нами, — це найпалкіше прагнення цісаря, але він хотів би, щоб це йшло від серця. Він мовить: «Я хочу ручкання, а не поклону!» Ось тоді ви були б непереможні. Це було б практичніше, ніж зближення з англійцями, за яке розпинається маркіз де Норпуа.
— Я чула, що ви його знаєте, — звернулася до мене дукиня Ґермантська/бажаючи залучити мене до розмови.
Згадавши, що маркіз де Норпуа оповідав, як я мало не поцілував його в руку, я подумав, що він, певна річ, переказав усе це й дукині Ґермантській і вже ж не міг не бризнути на мене водою, адже приязнь із моїм батьком не перешкоджала йому осмішувати мене, а проте вчинив не так, як учинив би на моєму місці світовець. Той сказав би, що терпіти не може маркіза де Норпуа і що дав це йому відчути; сказав би на те, щоб здавалося, ніби посол просто зганяє на ньому злість, просто обмовляє його з помсти. А я сказав, що, на мій превеликий жаль, маркіз де Норпуа, очевидно, не любить мене.
— Це зовсім не так, — заперечила дукиня Ґермантська. — Він дуже вас любить. От спитайте, як не вірите, у Базена: у мене вдача, як усі вважають, потульна, а він цією вадою не грішить. Базен посвідчить, що пан де Норпуа відгукується про вас якнайкраще. Недавно він пробував улаштувати вас у міністерство на теплу посаду. А потім довідався, що ви слабуєте і служити не годні, але з делікатности навіть не заїкнувся про свій добрий намір вашому батькові, якого він дуже цінує.
Маркіз де Норпуа був останньою людиною, від якої я міг би сподіватися ласки. Він був зубоскал, ба навіть з’їдитель; ті, хто купився, як я, на його поваду, що уподібнювала його до Людові-ка Святого, який творить суд під дубом, на улесливу мову з його надто медоточивих уст, дізнавшись, як маркіз про них пащекує позаочі (і це той, кого мали за хлопця-друзяку!), доходили думки, що він ледащо. Кував речі недобрії він невтомно. Але це не перешкоджало йому мати свої симпатії, хвалити тих, кого він любив, і залюбки чинити їм послугу.
— Зрештою не дивниця, що він вам добра зичить, — сказала мені дукиня Ґермантська, — він людина тямуща. Я добре розумію, — звернулася вона вже до всіх, натякаючи на майбутній шлюб, про який я нічого не знав, — що моя тітка, яка його вже не влаштовує як давня коханка, не вабить його як молода мал-жонка й поготів. Та ще й, як мені гадається, вона давно перестала бути його коханкою — завзялася, бачте, живою до Бога лізти. Вооз-Норпуа може сказати про себе, як сказано у Віктора Гюґо:
Ох, давно уже та, з ким я спав, із мого На твоє, Пане-Біг, перебралася ложе.
Справді, моя безталанна тітка скидається на мистецький авангард, який усе життя воювався з Академією, а на схилку літ закладає власну, або на попів-розстриг, які) вигадують власну секту. Тоді на кий біс скидати рясу чи заварювати всю цю кашу. А втім, хтозна, — додала дукиня в задумі, — може, це замислено з огляду на близьке вдівство. Чи ж є щось сумніше, як тобі не вільно носити жалоби!
— Ба, якби маркіза де Вільпарізіс стала маркізою де Норпуа, наш кузен Жільбер захворів би з жалю! — озвався генерал де Сен-Жозеф.
— Принц Ґермантський — чарівлива людина, але він і справді надто любує в родоводі й етикеті, — зауважила принцеса Пармська. — Я провела у нього два дні на селі, коли принцеса, на жаль, слабувала. Зі мною приїхала Крихітка (так прозвано пані д’Юнольстен, бо вона була велетка). Принц чекав на мене перед ґанком, запропонував мені руку, але вдав, що не побачив Крихітки. Ми побралися на другий поверх, і тільки аж під дверима до салону принц, відступаючи, аби пропустити мене, промовив: «А, день добрий, пані д’Юнольстен!» (після розлучення він інакше до неї й не звертається), принц прикидався, ніби оце тільки угледів Крихітку, показуючи цим, що не спустився б із ґанку її віншувати.
— Мене це нітрохи не дивує. Ви самі здорові знаєте, — сказав дук, який мав себе за передняка, до уродження байдужого, і навіть за республіканця, — що в мене мало спільного з моїм кузеном. Запевняю вас, ваша високосте, ми з ним далекі, як небо і земля. Але мушу сказати, що якби моя тітка зашлюбила старого Норпуа, то я поставився б до цього достоту так само, як Жільбер. Доньці Флоримона де Ґіза взяти такий шлюб, це, як мовиться, курям на сміх, як би вам краще пояснити. — Цей останній зворот, що його дук звичайно увертав посередині репліки, був тут геть-то недоречний. Але він відчував потребу неодмінно втулити його і як не знаходив місця, переносив його аж на кінець фрази. А ще цей зворот-паразит був для нього тим, чим є стопа для віршника. — Хоча треба відзначити, — додав він, — що Норпуа — то добірна шляхта, добра кров, із доброго гнізда.
— Послухайте, Базене: пощо цураєтесь Жільбера, якщо говорите його мовою? — спитала дукиня: для неї «добре» походження, зарівно як
