У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

— Але він створив культ своєї дружини по її смерті. Хоча, зрештою, для мертвих іноді робиться більше, як для живих.

— По-перше, — почала**дукиня Ґермантська тоном задуми, який розбігався з її ущипливими словами, — до мертвих приходять на похорон, а для живих ніхто цього не зробить!

Дук Ґермантський хитренько зміряв поглядом графа де Брео-те, ніби заохочуючи його до сміху з жінчиного дотепу.

— А взагалі, признаюся вам щиро, — вела далі дукиня Ґермантська, — я воліла б, аби кохана людина оплакувала мене не так, як оплакував свою дружину мій швагер.

Дук спохмурнів. Він не любив, коли його дружина рубала з плеча, надто як ішлося про пана де Шарлюса.

— Ви надто вимогливі. Його скорбота всесвітня, — сказав він повчально.

Але дукиня ставилася до чоловіка зі звагою приборкувача або людини, що, живучи з причинним, не боїться його подражнити:

— Ба ні! Скорбота його всесвітня, що й казати, він щодня ходить на цвинтар розповідати на її могилі, скільки людей у нього снідало, він дуже побивається, але так побиватися могла б кузина, бабуся, сестра. Це скорбота не мужа. Правда в тім, що жили вони як двоє святих, і це надавало їхньому горю особливого характеру.

Дук Ґермантський, розлючений жінчиним роздебендюван-ням, зі страхітливою нерухомістю вліпив у дукиню свої набиті, як цівки дубельтівки, очі.

— Я це кажу не на те, щоб обмовляти славного Меме, який, до речі, сьогодні зайнятий, — провадила дукиня, — я визнаю, що він людина добра, чудова, делікатна, таке серце, як у нього, для мужчини рідкість. У Меме жіноче серце!

— Не меліть дурниць! — урвав її дук. — Меме не має в собі нічого жіночого, такого мужнього чоловіка, як він, треба пошукати!

— Та я ж не тверджу, що він жінкуватий! Ви зрозумійте хоча б, про що я кажу, — тягла дукиня. — Про брата ні слова. Ні півслова! — додала вона, звертаючись до принцеси Пермської.

— Але ж це так гарно, так любо це чути! ЇЦо може бути кращого, як брати кохаються? — сказала принцеса; достоту так само міркували б і простолюдці, та й не дивина: людина панського ложа може бути духом зовсім проста.

— Як ви вже згадали про свою рідню, Оріано, — далі тягла принцеса, — вчора я бачила вашого сестринця Сен-Лу; здається, він збирається про щось просити.

Дук Ґермантський зсунув свої юпітерові брови. Коли він не мав охоти робити комусь послугу, то був проти того, щоб утручалася його дружина: він знав, що жінчине втручання буде розцінене як його втручання і що ті, до кого дукиня звернеться з проханням, гадатимуть, ніби вони прислужилися не тільки дружині, а й чоловікові, як би попросив лише чоловік.

— Чому він сам нічого мені не сказав? — здивувалася Оріа-на. — Просидів тут дві години вчора і як же він нудив світом, лишенько моє! Він здавався б не дурнішим за інших, коли б, як у багатьох світовців, йому вистачило олії в голові не вдавати з себе розумника. Це помазання культурою — ось що страшне! Він хоче показати, ніби розуміється там, де він ні в тин ні в ворота. Коли щось базікає про Марокко, просто вуха в’януть.

— Він не може туди повернутися через Рахиль, — сказав принц де Фуа.

— Але ж він порвав з нею! — перепинив його граф де Бреоте.

— Порвав так круто, що два дні тому я застав її в Роберовій гарсоньєрці; розсвареними людьми вони аж ніяк не виглядали, ручаюся вам, — відповів принц де Фуа; він охоче пускав поголоски, здатні ударемнити Роберове женіння, а втім, його могли змилити короткі навороти зв’язку, насправді вже розірваного.

— Ця Рахиль мовила мені про вас, я часом її бачу, йдучи вранці через Єлисейські Поля; вона придзиґльованка, за вашими ж таки словами, ледащиця, як ви її називаєте, щось ніби «Дама з камеліями» — не високого, звісно, штибу. (З такими речами звернувся до мене князь Фон, який аж регнув показати, як він кохається в французькому письменстві та як знається на паризькому шику.)

— Саме з приводу Марокко!.. — скрикнула принцеса, вихопивши слово з рота дукині.

— А що там у нього з цим Марокко? — суворо спитав дук Ґермантський. — Оріана не може нічим зарадити, йому це добре відомо.

Він гадає, що знайшов нову стратегію, — вела далі дукиня, — причому, він пише про найпростіші речі страшенно пишномовно, та ще й саджає чорнильних жидів у листах. Днями він сказав, що їв божбараболю і що взяв у театрі божложу.

— Він говорить латиною, — додав гарту дук.

— Як то латиною? — здивувалася принцеса.

— Слово чести! Хай її високість спитає в Оріани, вона не дасть мені збрехати.

— Саме так! Днями він стрілив цілу фразу: «Я не знаю прикладу sic transit gloria mundi’Зворушливішого»; я цитую цю фразу вашій високості, бо ми доглупалися з чим її їдять по довгих розпитах, потому як звернулися до лінгвістів; Робер просто випалив її, отож насилу можна було второпати, що вона ще й з-латинська, він нагадував дійовця з «Удаваного хворого» А малася на увазі загибель цісарівни австріяцької!

— Сердешна жінка! — згукнула принцеса. — Яка чарівна була істота!

— Так, — підхопила дукиня, — вона трохи несповна, у неї клепки немає, але це була добра жінка, премила, зичлива своєум-ка; мені одне незрозуміло: чому вона не справить собі вставної щелепи, яка б трималася; щелепа у неї завше випадала, перш ніж вона доказувала репліку, і горопаха вмовкала, аби не ковтнути щелепи.

— Ця Рахиль згадувала мені про