У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— Сорок років! — скрикнула перестрашена принцеса.
— Авжеж, — відповіла Оріана, вимовляючи слова з притиском (то були не її, а майже всі до одного мої слова, бо я, власне, розвивав був перед нею споріднені думки), завдяки чому виникало вражіння, ніби вона відбиває їх курсивом, — це щось ніби перший особень виду, якого ще нема, але який розмножиться, особень, обдарований новим чуттям, якого ще бракує його сучасникам. От я це чуття маю, мене завжди поривало щось нове, тільки-но воно появлялося і хоч би як виглядало химерно. Скажімо, днями я була з великою княгинею в Дуврі.
Ми спинилися перед «Олімпією» Мане. Тепер вона нікого не вражає. Здається, ніби її намалював Енґр! Але скільки я мусила кресати шаблями за цей образ, хай Господь милує, і не те, що я його люблю, зовсім ні, просто розумію, що тут знати могутній пензель. Лувр для нього, може, не те місце, на яке він заслуговує.
— Як ся має велика княгиня? — поцікавилася принцеса Пармська, якій царева тітка була набагато ближча, ніж модель Мане.
— Ми говорили з нею про вашу високість. Власне, — вернулася дукиня до своєї думки, — все зводиться до того, що, як запевняє мій швагер Паламед, ми говоримо різними мовами, ось чому між нами стіна. Зрештою, я вважаю, що найкраще ця істина стосується Жільбера. Якщо вам цікаво навідати Ієнських, ваша високість не стане ж діяти залежно від того, що може подумати цей неборак, він чиста, щира душа, але все-таки мастодонт. Мені ближчий, рідніший мій фурман, мої коні, ніж ця людина, яка все загадується: а що б про тебе подумали за Філіппа Смілого чи за Людовіка Гладкого? Уявіть собі, ваша високосте: прогулюючись по селу, він добросердо тицяє в селюків ціпочком і примовляє: «Ану геть, гультяйство!» Коли він до мене озивається, я не можу з дива вийти: таке вражіння, ніби заговорив якийсь з отих «лежнів» — постатей на старовинних готичних усипальнях. Хоча цей живий камінь — мій кузен, він мене страхає, і в мене на думці одне: «Зоставайся ти в своєму середньовіччі». А так він славний хлопчина, досі нікого не замордував.
— Я оце обідав з ним у маркізи де Відьпарізіс, — поважно заявив генерал; дукинине шкилювання його не пробрало.
— А маркіз де Норпуа там був? — спитав князь Фон, який і досі мріяв попасти до Академії.
— Атож, — відповів генерал. — Він навіть говорив про вашого кайзера.
— Здається, кайзер Вільгельм — вельми розумна людина, але малярства Ельстірового він не любить. Я не маю йому цього за зле, — сказала дукиня, — у нас із ним однакове бачення. Хоча мій портрет Ельстір удав чудово. О, та ви ж його не бачили! Не схоже, але цікаво. Він незвично поводиться під час сеансів. З мене він зробив якусь бабцю. Одну з «Реґенток богадільні» Гальса. Ви, мабуть, знаєте ці божтвори, якщо вживати виразу мого любого сестринця? — спитала мене дукиня, махаючи віялом із чорного пір’я. Випроставшись у кріслі, вона відкидала гордо голову, бо була велика пані, та ще й ледь удавала з себе велику пані. Я відповів, що свого часу одвідав Амстердам і Гаагу, але до
Гарлему так і не зазирнув, часу мені бракувало, і я боявся проскочити його галопом.
— О, Гаага! Який там музей! — скрикнув дук Ґермантський.
Я підказав, що він, певне, там помилувався на «Вид Дельфта»
Вермера. Проте дук мав більше гонору, ніж знань. Тож відповів мені з пиндючною міною, як відповідав щоразу, як хтось згадував якусь картину в музеї чи в Салоні, якої він не пам’ятав:
— Якщо її треба бачити, то я бачив!
— Як то! Ви їздили до Голландії і не побували в Гарлемі? — скрикнула дукиня. — Якби навіть ви мали вільною всього чверть години, вам треба було туди завернути на незвичайного Гальса. Скажу вам більше: якби Гальсове малярство виставили на вулиці і ви могли б глянути на нього лише з імперіалу омнібуса, то й тоді ви мали б їсти його очима.
Цей відгук мене шокував: виходить, дукиня не розуміє, як у людей створюється вражіння від творів мистецтва, бо око для неї всього лишень апарат для блискавичних знімків.
Дук Ґермантський, радий-радісінький, що його дружина з таким знанням справи розбалакує на цікаві для мене теми, милувався на її славетну поставу, слухав її міркування про Франса Гальса і мислив: «Вона добре у всьому підкована. Цей юнак може сказати собі, що перед ним справді велика пані, нині іншої такої не знайти».
Ось якими я бачив їх обох, відірваних від імені Ґермант, в якому, як малювала мені уява, вони жили незбагненним життям; тепер вони стали схожі на інших чоловіків та жінок і лише трохи відставали від своїх сучасників, але неоднаково, як то буває у багатьох сен-жерменських домах, де у дружини стало смаку зупинитися в золотому віці, а муж мав нещастя дійти до найнев-дячнішої доби, де дружина не пішла далі Людовіка XV, тимчасом як муж зробився помпастичним луїфіліпповцем. Те, що дукиня Ґермантська була подібна до* інших жінок, спершу розчарувало мене, а потім завдяки реакції та хмелю стількох добірних вин майже захопило. Якийсь Дон Хуан Австрійський або там Ізабелла д’Есте, вміщені для нас у світі імен, так само мало стикаються з правдивою історією, як мезеглізька сторона з ґермантською. Певна річ, Ізабелла д’Есте справді була маленькою принцесою, подібною до тих, які за Людовіка XIV жадного надвірного звання не мали. Але для нас вона істота своєрідна, незрівнянна, і нам годі уявити, що за своїм становищем вона стояла нижче за інших, отож-бо вечеря з Людовіком XIV була б для нас цікавою, цікавою та й годі, а от якби ми спіткали, — що може тільки приснитися, — Ізабеллу д’Есте, то дивилися б на неї
