Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

махає переді мною триклятим папірцем і реве так, що чути в сусідньому кварталі. Цікавиться, як так вийшло, що більшість наших учнів не зуміли відповісти на ці питання. І що я міг йому сказати? Коли там найскладніше питання: належить Австрія до європейських країн чи до азійських. І зауваж, весь цей час мерзенні Гомерові Фазанята, — Ящір кивнув на колегу, який винувато закліпав, — за два кроки від нас похваляються латинськими афоризмами та на додачу цитують якихось античних філософів.

Гомер видав протестуючий стогін, що наполохав Вівцю.

— Поки нарешті, — продовжив Ящір, розпалюючись дедалі сильніше, — мама Смаркача не здогадалась узяти в Пискунового тата його зашмарований папірець, не ознайомилася з питаннями та не почала з’ясовувати, яким таким чином ось ці хлопчики, — Ящір заговорив високим голосом, імітуючи жіночий, — ось ці двоє, які демонструють такий високий інтелектуальний рівень, могли не пройти найпримітивнішого тестування.

Ральф не зумів стримати усмішку.

— І як вони викрутилися? — запитав він.

— Викрутилися? — здивувався Ящір. — Фазани? Та ніяк! Просто сиділи та витріщалися на нас, гидотно посміхаючись. Викручуватися довелося мені. Причому за всіх, тому що Альф упав у кущі, прикинувшись дохлим!

— У мене стався серцевий напад! — обурився Гомер. — Я мало не помер, і не було в тому аніякісінького вдавання!

— Ну так, — кивнув Ящір. — Авжеж не було. В одного — серце, другий обнімається з телефоном, а хтось мусить відбуватися за всіх.

— Якщо ви мене запитаєте, — прогудів Шериф з підвіконня, — то це він у всьому винен, — Шериф тицьнув пальцем у бік Гомера. — Нема чого всюди пхати своїх Фазанів, від них у нормальних людей мурашки по шкірі. Мої Щуренята не підвели б, вони дарма роти не роззявляють.

— Бо вони в них і так вічно роззявлені, — втрутилася Голубонька. — А очі заплющені. І голови сіпаються.

— Ну? А я про що? — погодився Шериф, нітрохи не образившись. — Саме те, про що йшлося.

Украй затероризований Гомер проковтнув дві пігулки, запивши їх із піднесеного Вівцею горнятка.

— Кава? Чай? — запитала Вівця в решти.

Перш ніж хтось встиг їй відповісти, з’явився Акула. У зім’ятому костюмі, з криво пов’язаною краваткою, але незвично діловитий і зосереджений. Услід увійшла Хресна.

Акула підійшов до чайного столу, налив собі води, випив, обвів присутніх поглядом полководця перед вирішальною битвою й оголосив:

— Тема зборів — випуск.

Ральфові подумалося, що видовище, яке постало перед Акулою, маловтішне. Гіпотетична армія дезорганізована та явно збиралася похапцем. Гомер, який стягнув з голови компрес, виглядав жалюгідним румовищем. Ящір, з його перекрученою краваткою та блукаючим поглядом, ненабагато кращий. Шериф, який вмостився на підвіконні, скидався на Шалама-­Балама, готового ось-ось «на землю злетіти»[2], Вівця годилася хіба що на роль подушечки для шпильок. Голубонька, яка відновила макіяж, як зав­жди, не зуміла вчасно зупинитися й нафарбувалася, наче старшокласниця, яка вперше з’явилася на дискотеку.

«А все ж ця безглузда компанія, яка виглядає так по-ідіотському, — моя зграя, — подумав Ральф. — Те, що, швидше за все, можна так назвати. Я — один із них».

Серед присутніх у кімнаті відпочинку найпристойніший вигляд мала Хресна. Струнка, підтягнута, трохи схожа на пристаркувату Катрін Деньов, вона стояла позаду Акули, схрестивши на грудях руки; на плечі її сірого костюма так і просилися погони.

— Отже, випуск, — багатозначно повторив Акула. — Під час минулих зборів я попросив кожного з вас всебічно обміркувати проблему та внести відповідні пропозиції щодо її вирішення.

Заховавши руки в кишені штанів, Акула погойдався на каблуках і додав:

— Зараз я маю намір ці пропозиції вислухати.

Після чого він замовк, і лише через кілька хвилин до вихователів дійшло, що вступну промову закінчено. Вони здивовано перезирнулися. Акула ніколи не вирізнявся лаконічністю. Як правило, на те, щоб дійти до суті справи, він потребував півгодини. За цей час присутні встигали допити свою каву, пошепки попліткувати, занудьгувати й навіть подрімати. Вони непогано призвичаїлися демонструвати увагу до промов Акули, займаючись сторонніми справами, і тепер, коли Акула позбавив їх звичної порції нудьги, почувалися мало не обділеними.

— Я чекаю, — попередив Акула після недовгої паузи. І знову, несподівано для всіх, замовк.

Першим опам’ятався Шериф. Посмикавши себе за підтяжки, не злізаючи з підвіконня, він прогудів басом:

— Моя пропозиція буде, значить, ось яка. Ніч перед випуском кожен із нас проводить у своїй групі й тримає все під контролем. До ранку.

Шериф кинув переможний погляд на присутніх.

Зрозуміло було, що пропозицію не приймуть, зате він знов зумів продемонструвати свою крутизну.

— Дозвольте зазначити, колего, — Хресна ступила крок уперед і встала попереду Акули, — що для здійснення вашого плану декому з нас довелося б роздвоїтися. — Вона затримала погляд на Ральфові. — Не кажучи вже про те, що в нашому корпусі — тринадцять спалень. При чотирьох вихователях. Можливо, ви про це забули.

Судячи з виразу обличчя Шерифа, він щодо цього ніколи і не замислювався.

— Це... А скільки ж їх у вас там? — запитав він перелякано.

Голубонька хихикнула.

— У нас було п’ятдесят шість дівчат, — карбувала Хресна. — На дев’ять чотиримісних і чотири шестимісні спальні. Соромно не знати елементарних речей про місце, де ви працюєте не перший рік.

Але Шерифа важко було збентежити.

— Киньте, — пробурчав він. — Коли це я розгулював по вашій території? Мені своїх турбот вистачає. Добре, коли так, давайте думати далі. Можна зібрати всіх дівчат в одному місці. На одну ніч це зовсім не страшно.

— Залежить кому! — обурилася Голубонька. — І де, цікаво, ви пропонуєте їх зібрати? В актовому залі? Мене особисто не влаштовує перспектива провести передвипускну ніч з півсотнею істеричних дівчат у місці, де поблизу немає навіть туалету. Накажете водити їх туди під конвоєм? Чи забезпечити всіх нічними горщиками?

Шериф вибухнув своїм сумнозвісним заливчастим реготом. Розгойдуючись на підвіконні, він ляскав себе по стегнах, булькав і клекотів так, що здавалося, картата ковбойка ось-ось лусне під напором його веселощів.

Хресна нарешті сіла. На самий краєчок стільця біля дверей. Як і раніше, лицем до решти вихователів, радше як учителька в класі, ніж як одна з них.

Чекаючи, поки веселість Шерифа піде на спад, Акула демонстративно дивився на годинник.

— Фантастика! — Шериф обтер розчервоніле лице не надто чистим носовичком. — Як уявлю собі... Ці ваші самозакохані тьолки... І кожна зі своїм горщиком!

Погляд Хресної більш совісну людину приморозив би до підвіконня, але Шериф був не надто чутливим.

— Якщо ви достатньою мірою насолодилися цією уявною сценою, може, ми вислухаємо інші пропозиції?

Сарказм Акули також не досяг мети. Товстошкірість Шерифа робила його геть невразливим.

— А що ж, давайте вислухаємо, — погодився він. — Я так розумію, ідея не придалася. Отже, можна й інших послухати.

— Спасибі, — холодно подякував йому Акула.

Якщо Шериф зараз відповість «зав­жди будь ласка» — його звільнять, подумалося Ральфу. І хоча в останньому триместрі не звільняють, Акула зробить для нього виняток.

На щастя, Шериф промовчав.

Акула з хвилину свердлив його поглядом, і тільки переконавшись у тому, що реплік з підвіконня більше не буде, продовжив:

— Хто ще може що-небудь запропонувати?

Голубонька встала. Граційно обсмикнула спідницю та здула з лоба сріблясту гривку.

— Моя пропозиція проста, — сказала вона діловито. — Замкнемося на третьому, і хай