У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Дехто мріє про можливість опинитися за кордоном при окупації, що на те скажеш? — Борис явно мав на увазі Аркадія.

— Добровільно міняти батьківщину на чужину — злочинно було, є й буде, якщо тобі не загрожує смерть, небоже! — посуворішав «дяха». — Чув же, що словени з хорватами так чинять, бо в минулому належали до Австро-Угорщини, а не до турецьких вілаєтів. Фюрер обіцяє Любляні й Загребу золоті гори, як і Україні й Білорусії разом із Прибалтикою, але у Львові арештовує проголошувачів вільної України. Фюрер — той же протектор, що і Сталін, хоч і уступає йому в облудствах, опираючись на менше вправних функціонерів.

— Ти хвалив якось Бісмарка, а тепер мовчиш про нього? — Борис явно мав на увазі щось своє.

— Що говорив, те й говорю! Бісмарк і Муссоліні показали, як народ може самовиразитись, коли має державу, але вони фактично повторили Бонапарта, що, будучи першим виразником прогресу національної державності, хоч і спалив Москву, та врешті був переможений, бо не створював із її колоній дружніх собі держав. Гітлер, мабуть, допустить ту ж помилку, захопившись успіхами армії і проігнорувавши політику.

— А що ти все-таки думаєш про Сталіна? — нетерпеливився Борис.

— По-моєму, і Ленін, і Сталін — пойняті дикі варвари, ідеологи неділимства, що підтасовували під прогрес шовіністичний інтернаціоналізм, як панацею для збереження імперії, тримаючись тронного крісла. Соціалізмом від них і не пахне! Мені добре знана Ольга Пілацька, член ЦК КП(б)У з 1927-го року, знищена у грудні 1937-го чекістами, казала, що «Короткий курс» — то суцільна брехня в обгортці інтернаціоналізму, — пригадливо ділився «дяха».

— А я днями чув, ніби Гітлер переможе Сталіна, — нав'язливо цікавився його думкою Борис.

— Витриманий живе довше від невитриманого, той, хто воює не за свою державу, завжди слабший за того, хто захищає її, отож, перемога має бути на боці Сталіна, а чи буде, побачимо...

«Дяха» згадав також про імітацію Гітлером сталінських «визволень», про обурливі викриття більшовицьких злочинів проти інородців, про імперське двопідданство в Союзі, про жахи червоного терору, про колективізацію й голодомор, про параліч уряду й армії в радянській монархії, і Янчук почувався розгубленим, бо ніякої конкретної поради не отримав, як сподівався, а лише переконався у рафінованій ерудованості «дяхи» Потапа. Десь підспудно в душі відчув навіть заперечення: протест, обурення й невдоволення.

Врешті «дяха» приліг на сон, сказавши хлопцям «на добраніч», Борис виключив електролампу, і бункер занурився в непроглядну пітьму.

Тієї ночі німці не бомбували місто, і Петро спав на запашному сіні спокійно. Розбуджений рано тетою Пашею, він неохоче підвівся, виліз із бункера, заклав лаз дровами і направився грядками й позадвір'ями до Дніпра, щоб берегом навідати Ліду.

Евакуація через Дніпро продовжувалася, і не лише на пристані, а всюди, де плавзасоби могли підійти до берега, що був запруджений утікачами — з кіньми й коровами, свинями й вівцями — так, що й стати було ніде. Лемент, галас, голосіння, гамір та іржання, ревіння, хрюкання, мекання зливалися у такий суцільний гармидер, що годі було щось там добрати. Катери й наспіх змонтований пором приймали оте скупчення на березі і правторили на тогобіч, бо залізний і дерев'яний мости та понтон через Дніпро приймали лише військових зі спорядженням і машини із родинами партійців.

Зустрівши в юрбі бабу Сару, Янчук допоміг їй повантажитись на пором і потім, зважаючи на ранній час, із годину сидів невдалік пристані та спостерігав за пароплавами. Спінені води бурлили під ними, а вони молотили плицями, і у бризках із-під їх коліс вигравали веселки. Пароплави натужно скрикували, прощаючись лункими гудками із причалами, розганяючи попереду себе плаксивих чайок.

Дізнавшись від сестри, що уночі за ним таки приходили міліціонери і зробили в хаті трус, але нічого не вилучили, Петро взяв плаща та стару ковдру і, попрощавшись із Лідусею, пішов до військкомату. Йшов косогором і завулками, ловлячи себе на тому, що він неймовірно заляканий, що втратив внутрішню волю і тому бачить западню навіть там, де її й немає. Його не радувало, що баба Сара передала ключі від своєї хати Ліді, але він зорієнтувався, що може в ній переховатись, якщо не поїде в евакуацію.

На подвір'ї військкомату годі було щось уторопати: суцільна мобілізація нагнала сюди стільки люду, що ним були запруджені й підступи, та Янчук врешті добився до капітана Дейча.

— Твої напарники досі не з'явилися, то приходь на дев'яту завтра, — тільки й сказав він Петрові на ходу. — Обов'язково поїдеш завтра, а вдома не ночуй, — притишив голос, відходячи.

Мав таки Янчук щастя! Як тільки вернувся до Ліди й вона закрила його на колодку в хаті баби Сари, у себе вдома мусила зустрічати гостей із НКВС, що грубо допитували її про нього. Знову перетрусили все в хаті й погребі, але у дворі не шукали, задовольнившись її відповіддю, що брат «у Лісках у товариша». А Петро, не здогадуючись ні про що, морочливо писав прощального вірша Лесі:

Ми — одно назавжди, поки будем живими,

Адже юність ітиме з нами весь вік,

Будем гостями в неї у весни і в зими:

Ти — жона мені вся, я — твій весь чоловік.

Твої очі — що плеса, бездонні озерця,

Злоторунно-шовкова у тебе коса.

Я візьму тебе всю аж на дно мого серця,

Бо для мене ти є і журба, і яса!

Я нестиму твій образ до самої смерти,

Чарувати ним буду прижиттєві світи!

Стала змістом буття вся для мене тепер ти,

То проляж мені в путь й життєдайно світи!

Ми — одно назавжди, що б не сталося з нами,

Бо на місяці й зорях собі поклялись.

Хай розлуки обох нас об'єднують снами

І тоді, як з нас хтось буде мертвим колись!

Вірш ліг на папір куди гіршим, аніж був задуманий і виношений, бо Ліда врешті сповістила брата про прихід непроханих гостей, налякавши його припущенням, що вони можуть пошукати його по сусідах. Уночі, весь час тривожачись аж до розпачу, і не лише із-за бомбувань, Янчук спав насторожено, та й ця ніч минула для нього щасливо. Вранці, поснідавши, випроваджений Лідою, Петро знову пішов до військкомату, цього разу дещо припізнившись.

— Чому забарився?! Я вже не знав, що