У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
До кінця робочого дня, одержавши належні особисто йому гроші, Петро диктував Вірі Стасівні тексти актів на списання майна й устаткування санепідстанції та затверджував їх, попереджав кожного працівника, що курорт буде передано під госпіталь, і всі, хто не бажає розраховуватися, матимуть змогу продовжувати працювати у військовому гарнізоні.
В полудень Янчук послав машталірів Власовича й Корнійовича до комірника продбази за продуктами, давши їм грошей на належне йому, і коли ті відвезли до Лідуні продовольство й вернулися під вечір, попросив їх досвітком перевезти також і його речі із квартири в місто та запропонував їм за жеребом забрати собі по коневі зі збруєю, упряжжю й підводою, а овес і заготовлене сіно поділити пополам.
День той був пам'ятним для всього колективу: і насиченістю подіями, й перевантаженістю враженнями. Поряд із тривожною журбою всі носили в душах ще й справедливу радість від отриманих коштів. А Янчук не міг забути попередження Атанасова про фінляндців. Сподіваючись, що його може таки навідати тут Леся, він вирішив ризикнути й переночувати ще раз у квартирі. Стривожений, Петро довго сидів під вікном, слідкуючи за ширянням прожекторів у нічному небі, аж раптом почув гул кількох літаків, а вслід — постріли зеніток. Здавалося, літаки летіли через курорт і його квартиру до мосту на Дніпрі, що саме викалатував, виляскуючи, колесами вагонів. За якусь мить у тривозі, за лише мент у страсі саме перед Янчуковим вікном, а властиво, під отією столітньою сосною стався такий сильний вибух і так неймовірно зблиснуло, що будиночок аж підкинуло і, як скошена, у двір повалилася сосна, настовбурчившись корінням над вибуховою ямою. Оглушений і ошелешений, Петро якийсь час приходив до себе, подумки дякуючи сосні, що відвела від нього явну смерть. Вибухи і стрілянина зеніток повторилися, але вже десь на Дніпрі. Згодом усе стихло.
Прийшовши врешті до себе, Янчук сприйняв той вибух, як попередження долі, і до ранку вже не склепив очей, ждучи підвід і боячись уже не лише бомбувань, а й можливого арешту. Власович із Корнійовичем, приїхавши на зорі, сповістили його, довівши до пропасниці, що напередодні ввечері були заарештовані Атанасов і кілька лікарів санаторію. Петро буквально втратив мову і фактично не брав участі у завантаженні підвід майном. Закривши врешті квартиру на замок, він не поїхав із машталірами, подякувавши обом за поміч і приязнь до нього та об'явивши, що він піде пішки на вокзал, щоб у касі купити квитка до Дніпропетровська.
Шкандибаючи, Петро йшов таки до Ліди, але манівцями, провулками й завулками, по путі заглянувши до Бориса й тети Паші, але не з вулиці, а з боку грядки й саду.
— Живий іще нівроку? — ствердила господиня, зустрівши Янчука на порозі хати. — Свят-свят, що робиться! В місті йдуть арешти, німчура вночі била по мосту, а бомбонула Соснівку й геть рознесла Затон... Борис? Де ж йому, сліпому, бути? Вчора ходив на перекомісовку, прийшов над ранок, тепер сидить он із дядьком у траншеї серед двору на сіні. Поснідаєш?
— Як дасте!
— Нічого смачного не маю, сину. Хлібом із салом та цибулею пригощу.
— І за те дяка! — Петро всівся до столу й розповів господині про свої останні пригоди.
— Тяжка в тебе доля, хлопче!.. А той вибух — то таки тобі попередження! Тебе той Атанасов застеріг, а себе, бач, не уберіг! Глядись, уїлися вони в тебе не на жарт, а їх, чувати, аж п'ять команд у місті, і всі нюшкують за «шпигунами, агентами і ворогами народу»...
Янчук чекав, що тета Паша запропонує йому пожити в них, а не дочекавшись, попрощався й направився садами-городами на берег Дніпра, звідки стежкою — до Лідиної хати.
— Ой, братику! Навезли мені машталіри продуктів та майна всякого, а що маю з тим робити? Льова поміг позаносити все до хати та й пішов до війська... Нашу трикотажку закривають, а дівчат, хто бажає, переводять на ватно-ковдрову шити рукавиці... Вранці був тут якийсь червоноармієць, казав, щоб ти не барився і прийшов у військкомат до Фіми Йосиповича... Баба Сара має квитка на потяг до сестри на Урал на евакуацію, хату забиває й віддає мені ключі... У Фонрабів уночі був трус, дядька Якова заарештували, а хлопці були саме у військкоматі, тож Лося тепер ночуватиме зі мною...
Слухаючи сестрині оповіді, Петро взявся укладати енциклопедію, книжки та підручники у стару бабину Парасчину скриню, обкладаючи їх із дна, з боків і зверху одягом, аж поки скриня заповнилась дощенту. По всьому Ліда тягла той вантаж за шнурівку, а Петро ломиком підсовував його у вишняк. За якусь годину, геть упрівши, Янчук викопав поряд яму, в яку вони втрьох, покликавши бабу Сару, по дошці спустили ту скриню, Петро накрив її зверху бабусиною цератою, засипав землею, розкидавши решту, та заклав поліняками місце схову.
Врешті Ліда готувала пізній сніданок, а Петро, помившись по роботі, чекав у дворі, як тут у хвіртку зайшов Леонід Недоля з портфелем у руці. Прихід письменника був таким несподіваним і невірогідним, що Янчук спершу розгубився, але потім таки оговтався.
— Леоніде Володимировичу! Що вас привело у мої палестини мені на радість?!
— «Як гора не йде до Магомета», — привітавшись, гість оглядав на ходу кухоньку і світличку з низькими стелями, захаращені щойно привезеними із Соснівки речами. — Відшукав у редакції твою адресу, порадився з Раїсою Ісаківною та й тут, — всівся він на підставлений Петром стілець. — А ви, бачу, збиралися підобідувати?
— Просимо з нами, як не відмовитесь! — не знав Петро, на яку стати.
— Дякую, снідав рано й лише кавою.
— Підсідайте до столу, будь ласка, а ти, Лідуню, з такого поважного приводу дістань нам із мисника оту пляшечку священного вермуту, кращої для нього нагоди чи й матиму коли, — Петро всівся навпроти гостя.
— А таки божественний він, з ароматами шафрану, м'яти й полину! — надпив Недоля, неспіхом снідаючи. — І почастунки маєш знакомиті!
— Це бенкет серед чуми, Володимировичу, курорт закрився, його рештки розпродані...
— Там також були арешти? — притишено
