У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Янчук постійно носив у душі й уяві несказанно-чарівні видива чигиринських пейзажів, забарвлених розмаїттям зим і літ, осеней і найпаче весен — із буйноцвіттями й птахоспівами Луки, січкуванням цвіркунів і кумканням жабок на Тясмині. На все життя вони стали для нього мірилом обворожливої казковості справжнього земного раю і благодаті, оспіваного Шевченковим «Кобзарем», якого знав напам'ять.
Ще тільки наближалися до міста, а Петро в уяві вже бачив із Камінної гори від Байдиної каланчі, як плавали в розхлюпаному квітті міста, тонучи в його повені, обійстя й хати, мов купальські вінки на пожмурених водах. Як тільки стали й розпряглися, Янчук поспішив до дядини Оксани з гостинцями — шматком сала, десятком яєць і медом із учорашньої колгоспної комори. В душі Петро відчував докір сумління, який заглушала радість від того, що хоч чимось може пригостити дядину та її дівчат. Тепло й по-родинному прийнятий, довго там не затримувався, бо хотів навідатися також до вчителя Арсена Кузьмовича.
— Таран, хлопче, чи й є у місті тепер, — вже у хвіртці притишено сказала дядина. — Знову були тут арешти й розстріли, люди кажуть, що і його шукали... А дядько Левко у тих катів у погребі й помер, оце тиждень, як його поховали, — налякала вона гостя новиною, прощаючись.
Левко для Янчука був утіленням рідності й родинності, тож його загибель він сприйняв боляче, але свого попереднього рішення зайти у дядьків двір не відмінив.
— Ховаюсь, Петре, бо ні за цапову душу скажені нищать людей у нас тут, — обрадів учитель, коли Янчук знайшов його в курені на радгоспному баштані за горою. — Сторожую за діда, спасибі йому, але спокою не маю, весь як на голках, жду, що ось-ось їм попадуся, — бідкався Арсен Кузьмович, оглядаючи гостя. — Виріс ти, змужнів, бачу, змінився в голосі й мові. Радий тобі, тішуся тобою, як самітник і відлюдник тут, — пригощав Янчука, поки той оповідав, яким чудом опинився в рідному місті. — То щастя, що ти вижив і не попав їм до рук. Тепер у них агонія, тікають хто-куди, як пацюки з корабля, що тоне, казяться над населенням... Хоч би швидше вже ті німці, збіжжя на пні сиплеться!
— То ви, Арсене Кузьмовичу, у фашистах бачите визволителів? — поцікавився Петро, маючи у душі неприязнь до них.
— Визволителів — ні, а рятівників — може... Їх уже Європа побачила, Польща найпаче, то гріх і думати про визволення, але під ними гіршого не бачу. Може поменшає у братів наших чванства й пихи, а німці, зневагою до нас, покажуть нам, хто ми є, бо ж вони — рідня через дорогу московитам іздавна. Горе нам, що наша земля і люд на ній знову опинилися на перехресному токовищі двох обісілих сил!.. Ні-ні! Ця подія — історично необійдна, адже хижі звірі і брутальні циніки заварили кашу в Європі, то хай її й сьорбають, їм по пельку одному другого вистачить! Вони гегемони, то не могли її не заварити, — замовк, завчено поправляючи окуляри з масивними скельцями. — Учора он там на царинах бійці повзводно пустили за вітром жито, пшеницю і ячмінь, а воно дощик пішов, то слава Богу, не все згоріло!.. Лишають своїх годувальників на вигиб!..
— Кажуть, росіяни батальйонами і полками здаються в полон гітлерівцям, не бажаючи воювати?
— Нічого дивного! За кого і за що їм воювати? За тюрми й табори?.. Їхні земляки та маріонетки-покручі від їх імені огидили окуповані ними землі хижим терором і деспотизмом так, що вони й за десятиліття не відмиються при покаяльних схимах і жертвах на користь віками гноблених. Із імперським інстинктом вони десятиліттями кричали не про оборону своєї обезособленої землі-нічийщини, а лише про наглий наступ на чужини, то й жнуть тепер те, що посіяли їм вожді зі своєю непохитною і незламною армією у міцній броні. Наївний Захід так і не розкусив їх езопомовних агентів, шпигунів, довірених осіб, для яких не існує фортець, яких би російські більшовики не могли взяти...
— То й нам слід воліти чи бодай терпіти гітлеризм навзамін російського гніту? — хотів Янчук дотумкати до істини.
— Коли крокодил з'їсть твого ворога, це ще не значить, що він твій друг...
— А Ленін таки дійсно врятував імперію, Арсене Кузьмовичу?
— Так і так! Дволикий покруч Ленін та більшовики — своїм шовіністичним комунізмом всерівності і всеволі! І деякі гуманісти допомогли їм, як на свою голову і Горький, коли став їх надбанням у наївних очах світу.
— А чому ви називаєте Леніна дволиким?
— Суцільно подвійним дном шовініста, що на словах був одним, а в діях іншим. Говорив, приміром, про любов до України, її мови, історії, культури, звичаїв, публікував статті про партію УКП і боротьбистів, як про попутників російських більшовиків у їх поході проти світового капіталізму, а слідом таємно розсилав настанову у проекті закритої резолюції, що слід проводити систематичну політику до неухильної ліквідації боротьбистів, не пропускати жодного їх промаху без суворого осуду й кари аж до повної їх ліквідації в найближчому часі через наші ревкоми... Список прикладів його дволикості фоліантний...
— А про німців що ви думаєте?.. І з нами що буде?
— Тяжко відповісти коротко. Вони, як і росіяни, від зачать присвоювачі чужого й агресори... А з нами, крім біди, нужди й занепаду, нічого доброго не буде. Без суто своєї держави, а в ній — армії-захисниці, ми приречені на поступове вимирання. Без якоїсь щасливої трагедії нам із того не вибратися. Німці, як і всі європейці, довірливі, але з Гітлером, видно, повторять гетьманщину Скоропадського — насилами, експропріаціями, експлуатацією ресурсів, отож, і доля їх війни може бути подібною до тодішньої, бо все підніметься і стане їм у спротив, як тоді... Війна, фактично, йде не між росіянами й німцями, а між їх імперськими режимами, шулерними й шельмувальними, натура яких — неуявимо-неймовірна жорстокість... Влітку дев'ятнадцятого року батько влаштували мене до торгівця Міхала Грицевського, що мешкав на Старо-базарній вулиці в Черкасах, «бігунком» — «піди, принеси, подай, пішов геть». Продавцем у нього був Борис Лазаревич Лисиця, насправді Нухим Бахар Лейєр. Якоїсь ночі влітку чека під командою ката Бергавінова їх арештувало, ніби за співпрацю з
