У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— Не раз чув від старших, що війни були початками злету нових талантів у наступних поколіннях, чи це вигадки?
— Мабуть, є така закономірність, але я над тим не думав належно...
Подальша розмова велася про зимове добровільно-насильницьке приєднання хуторян до колгоспів, про дозвіл студентам безкарно пропускати лекції і по дванадцять годин на тиждень, про Запорізьку дивізію Болбочана під Харковом, про виправи січових стрільців під командою Коновальця, про загони отамана Ангела на Чернігівщині, про Директорію з урядом Чехівського, про ЗУНР і Левицького, яких учитель звинувачував у відсутності єдності й домаганні влади, а не гараздів в Україні.
Для обох розмова була потрібного, як повітря: вчитель виливав із себе нагромадження вражень і висновків, а учень насичувався, забувши, де він і що з ним... При тому обоє не забували про небезпеку, заздалегідь домовившись, у разі чого, ховатися в кукурудзі поряд.
— Словоблудство партапаратців, підміна ними духовно-земного насущного хліба сурогатно-ерзацним абстрактним догматизмом і демагогією, перебування над законами, судами й узагалі юстицією, передання функції осуду власних злочинів парткомам і парткомісіям — все це із приходом німчурів припиниться, а це вже щось, — горів бажанням вибалакатись Арсен Кузьмович. — Яке б варварство московські й берлінські фашисти своїми «визволеннями» і «звільненнями» не вчинили, вони його виправдають підтасовками — методами, перевіреними часом, це в них незмінне і про це ти пам'ятай, — вертався до болючої теми Таран. — Я мимоволі почав вірити кабалістиці, посуди сам. Наполеон народився в 1760, а Гітлер у 1889 році, різниця 129 років, * сума цифр дванадцять, то пак дюжина. Бонапарт захопив владу в 1804, а Гітлер у 1933 році, обидва прийшли у Відень: один у 1809, другий у 1938 році, цифри знову ті ж. Наполеон напав на Російську імперію 1812, а Гітлер 1941 року, знову те саме. Наполеон програв війну в 1816, то за логікою цифр Гітлер має її програти в 1945 році... Отож, під гітлерівцями нам животіти майже п'ять років, — задумався Арсен Кузьмович, спантеличивши Янчука. — Є ще один рокований збіг у датах цих агресорів: обидва прийшли до влади, коли їм було по 44 роки, а в Російську імперію — у 52. Гітлер, як і Бонапарт, матиме 55 років, якщо програє війну в 1945... Арифметика є і в іншому: Ленін народився тоді, коли помер Христос, а вмер, коли Ісус народився. Звідси: Ленін є антихрист...
— А про Сталіна що кабалістика каже? — Петро був геть шокований.
— Лиходійства Сталіна кабалістика не може обрахувати, бо він сатана й демон, який не вкладається в цифри...
Незчулися, як сонце, припікаючи, почало клонитися з обіду. Янчук глянув на наручного годинника і збентежився, бо часу навідати дядькову Левкову Софію, як планував, уже не лишалося.
— І в чому ж по-вашому наш патріотизм тепер, Арсене Кузьмовичу?
— Мій — у знанні нашої історії, у розумінні святості рідної мови, її краси й поетичності, душевної сердечності й пісенної мелодійності, в шані й любові до рідних землі й люду.. А твій? Виробляй його собі сам у майбутньому, як досі виробляв у соціалістичній неволі, що перемогла наше наївне людство. Бережи себе, хай фізично скаліченого, але морально й інтелектуально здорового. Чиста душа, працелюбство, широка ерудиція — сила й без фізичної сили. Розраховуй тільки сам на себе, сам себе харчуй усім насущним і ніколи не зазіхай на чуже. Бійся кар'єристів, злодіїв, пристосуванців і байдужих. Хай доля рятує тебе від зрадливих друзів, а з ворогами ти справишся! Небезпечні й дурні, а ще — у своїй переважній більшості... Знай, що люди поціновуються лише по смерті, тож намагайся лишити по собі щось добре... Схвалюю твої роздуми про русалок і пантеон поганських богів... Задум повістей про кошового Сірка та філософа Сковороду також... І хай при тобі будуть щастя і постійна вперта праця над собою, і паки, і паки! — заокруглив учитель, потиснувши Петрові руку своїми двома.
Подякувавши, побажавши гараздів та попрощавшись, Янчук пішов у напрямку базарища, зупинившись для перепочинку на мосту через Тясмин, повний учителевих слів, жайворового дзвону та настороженої тиші міста. Мимоволі згадав, як нагадувала йому про себе ріднизна, кличучи ностальгією, і ось він навідав її, навіть своє обійстя зблизька побачив, як школу досі... Стоячи над річковою прохолодою, Петро роздумував про учителеву кабалістику, з якої йому врізався в тямок сорок п'ятий рік, і хоч певності у кінці гітлеризмові і сталінщині у власне тому році не мав жодної, але в душі жевріла надія на всього п'ять років животіння... Якими вони будуть, тяжко й гадати, коли таки вернуть його в рідне місто до сестри і Лесі, коли відновить навчання в університеті...
Почувши плачний спів, що долинав із берега, Янчук звернув увагу на юрбу чоловіків та юнаків, що сиділи, стояли чи купалися в річці, і здогадався по кількох постатях військовиків і по лопатах при них, що то новобранці рили десь захисні рови, а тепер приведені митися. Вітрець-легіт ледь доносив до його слуху «Із-за гори кам'яної голуби літають» та «їхав козак на війноньку», «Йду в чужу сторононьку» та «Ой, на горі та й женці жнуть». Та найболючіше сприймав «А вже років двісті, як козак в неволі» — аж душу йому виймала та пісня, відлунюючи болем і плачем.
Глянувши на базарище, Петро побачив свою команду, зауваживши з віддалі щось незвичайне. Між повозами і припнутими до них кіньми стовбичила чорна бричка-фаетон. Уважно придивившись, він відчув холодок страху й бентеги в душі. Прискорюючи ходу, Янчук пішов з мосту до команди, а його хвилювання при тому ще й посилювалось.
— Даруй нам скоєне, командире, — зустрів його Юхим Танцюра. — Не дочекавшись тебе, більшістю голосів вирішили
