У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— І то хороших людей, — відказав Янчук, згадавши Атанасова. — А що в редакції?

— Ошелешені всі, Раїса Ісаківна збирається виїздити... Після Завіновського кореспонденти стали агітаторами-пропагандистами... Читав у іранках твій нарис «Ніч така місячна» і чудувався його химерністю, повнотою почуттів, багатством фарб у словах, півтонах і натяках. Вмієш ти любити, чується вплив на тебе Віталія Чигирина і Раїси Троянкер, яку Надія Олицька вважає дуже талановитою.

— А де вони тепер обидві?

— Олицька була в Умані під наглядом після арешту Падалко, а Троянкер виїхала, здається, в Архангельськ, утікши від колоніальної задухи і кривовладдя, як і Лесь Дмитрович — у Сухуми.

— А хіба там задухи немає?

— Є, але звідти до нас не везуть добровольців по вироках суду, а навпаки.

— До чого те все дійде, Леоніде Володимировичу? Ви ж комуніст!

— Був колись, та весь вийшов, як став членом партії... Давно пора розкуркулювати куркулів у партії, як вони розкуркулювали народ у двадцяті, бо ж ленінізм став привидом у державі-імперії реальної влади репресивного спеку, а ще після спаю з націонал-фашизмом, який несе смерть нашому народові. Адже дії фашистів є повторенням дій наших партійних куркулів, адже армія, яку народ сито годував усі роки, без годувальників нічого не варта, комісари лишають її напризволяще, перевдягаючись і втікаючи безвісти... Мені також прийшов виклик до військкомату, завтра поголять і поправторять, а я ж усе-таки якийсь письменник і учасник пореволюційних подій!

— Ви гадаєте, що Гітлер переможе?

— Армію він уже переміг, а народи, хто зна... А все через ототожнення Росії й Союзу, як єдиного цілого, на зло їй, як імперії, бо ж вона сьогодні з її державним обличчям — міраж на трудовому російському горбі. Тому бійці і здаються в полон німцеві, як визволителеві, зрозумівши, хто оті червоні лицедії і клоуни у кремлівському вертепі, — гість на якийсь час примовк. — Як думаєш, чого я до тебе прийшов?

— Даруйте, не здогадуюсь. Кажіть, радо послухаю.

— Приніс тобі свої книжки: «Амуртасову дочку», «Підземну комуну», «Стоколоса», «Свої права» та «Жовті брати або Крізь Хуну». Сумніваюся, що повернуся живим, юний друже, — викладав гість на стіл із портфеля перелічене, — то може у тебе це все таки збережеться. Нотатки є у родичів у селі, хочу, щоб ти колись їх розшукав та опублікував, як буде нагода... Це мені Раїса Ісаківна порадила, кланяється тобі... Не відмовиш?

— Де б же осмілився відмовити Вам, Леоніде Володимировичу?! Сховаю, а чи збережу, хто зна, бо й самому не безпечно ведеться.

— Велика тобі дяка! То дозволь мені відбути, бо маю ще досить клопотів — хочу відвідати Тодося Осьмачку у психушці.

— Привітайте його від мене! Його «Скітські вогні» та «Клекіт» навіки запали мені в душу! Живий буду та здужаю, напишу щось про русалок.

— Це похвально, друже, але треба б комусь і про козацтво наше написати, про національне відродження в сімнадцятому столітті, — мов цвяха, забив Петрові в голову думку гість на прощання...

Янчук закопав у цераті й Недолині книжки і вирішив навідати у військкоматі Дейча, домовившись із сестрою, що вона всім говоритиме про його евакуацію в Дніпропетровськ...

У військкоматі, як і у всьому місті, творилося щось неймовірне: гамір, метушня, сум'яття, юртування! Гурти і юрби заполонили не лише двоповерхову будівлю штабу, а й чималий його двір та прилеглу вулицю, і Янчука порятувала лише півгодинна перерва на обід, під час якої він зумів прорватися в кабінет Дейча.

— Добрий, добрий! Слава Богу! В тебе все гаразд? — зустрів Янчука господар, перекушуючи бутербродом на своїм столом.

— Та як сказати, Фімо Йосиповичу, — Петро не знав, чому його покликано.

— Дуже тобі небезпечно лишатися в місті! — випалив скоромовкою Дейч. — Спати вдома не бажано. Штаб може цими днями направити тебе в евакуацію на своєму транспорті з командою. Це суто між нами, то згоджуйся. Чи маєш де переховатися?

— А конче треба евакуюватися?

— Тобі — неодмінно, і що швидше, то краще!

— Я згоден, коли так, але що маю робити?

— Пережди десь два дні, а Лідуню зорієнтуй, що поїхав, приміром, до товариша, а третього вранці явися сюди для відправки.

— Дякую вам дуже! Так і зроблю!

— Будь здоров і до зустрічі! — і Дейч спішно випровадив Янчука...

Виприсаючи з юрб і гуртів призовників, Петро відчув, що він уже не керує собою, а несамохіть віддався, як і всі тут, якійсь силі, що несе його, не знати куди й чому, за велінням долі-фатуму. Це було щось подібне до його відчуттів перед і під час боїв на фінському фронті. Побувши серед приречених призовників і їх проводжальників, в основному, матерів і дівчат, Янчук підсвідомо вирішив навідати Лесю у батьків, та може в них і переночувати.

Поспішаючи, Петро слухав оголошення з репродукторів і накази оборонних штабів: про вивіз збіжжя і всякої живності, про евакуацію устаткування фабрик і заводів; дивувався, що про відступ наших військ сповіщалося, як про плановий і виправданий: наша доблесна армія відбила наступ переважаючих фашистів, зайняла стратегічно важливі населені пункти, підірвавши мости й дороги, але чомусь значно східніше від тих, що звучали у вчорашніх зведеннях. Мимоволі робив висновок: в імперії брехня на брехні їде і брехнею поганяє...

Лесині батьки прийняли Янчука хоч і приязно-чемно, але досить холодно, пояснивши, що Леся живе у бабусі, куди на наступному тижні готуються переїхати й вони, забивши дім, щоб сюди хіба лише навідуватися. Про якусь їх зацікавленість його теперішнім життям, як майбутнього зятя, не було й мови, тож Петро зрозумів, що на їх благословення надія марна, як і на його сподівання переночувати тут у них.

— Пробач нам, хлопче, але не маємо часу належно тебе прийняти, треба нам дещо сховати, а дещо приготувати для перевозу, — фактично, спровадила його мати, закривши за ним на гак хвіртку. Про своє становище він так їм і не розказав.

Хоч Янчук досі не планував іти пішки аж у село до Лесі, та прошкандибавши квартал від дому її батьків, він раптом осяявся цією щасливою думкою. Йому треба було подолати не менше п'ятнадцяти кілометрів, шкодував лише, що вже нерано, і він, у кращому разі, дістанеться до Лесі пізнього вечора. Дорогою тішився, що батьки точно не підуть за ним. Летів до коханої, як на крилах!

Щастя в нещасті, на диво, сприяло йому й