У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

Леся зустріла його у дворі, аж захлинувшись сльозами. В хаті вона оповіла, що два дні тому її навідав Микола і намагався зґвалтувати, як вона здогадувалась, із відома її батьків. Розказала, що цього разу він розмовляв із нею лише російською, що від Миколи вона відбивалася по-справжньому, як і від Панаса, що прийшов якось до неї п'яним і, як божевільний, домагався її.

— Любий мій! Я жаско боюся жити тут одна без захисту! Гляди, в яких я синцях по тому, — схлипуючи, Леся почала демонструвати коханому безліч їх на своєму тілі.

— А де тепер Микола й Панас? — у муках ревнощів і відчаю притишено спитав Петро дівчину.

— Обидва в армії: Микола відбув у Ленінград, а Панас у Черкасах.

— Заспокоїмося, люба моя, по всьому, — обняв і притис до себе Лесю Петро. — Завтра сюди переїдуть батьки, тож загроза тобі від отих зухвалих нахабців відпаде сама собою, — Янчук оповів їй про свої відвідини батьків, розказав і про попередження Атанасова й Дейча та про його евакуацію кудись за Дніпро.

— І чого ті сискники тебе так переслідують? — бідкалася в жалобі, ставлячи на стіл вечерю, господинька. — Божа кара на нас, та й годі! Не прийшов би ти до мене, я б сама до тебе пішла!.. Мене пантеличить, що ти змушений евакуюватися, хоч і натимчас, — говорила Леся за вечерею. — А що ти думаєш про наше одруження, муже? — спитала згодом, задумавшись.

— Хочу його, Лесько, все більше, але при теперішніх обставинах та ще коли батьки такі холодні до мене, навіть не знаю, як нам вчинити!.. Німець іде до нас, як окупант, хоч і виголошує в листівках про наше звільнення...

— А де ти думаєш перебути евакуацію? — прибирала Леся посуд зі столу.

— Не відаю, може десь у дядька в Дніпропетровську чи у Гриця в Лісках...

— Батьки схибнулись на Миколі, але ти на них не зважай, я тепер ще більше твоя, ніж раніше! Як скажеш, так і вчиню, любий! — Леся слала другу постіль у батьківському ліжку.

— Ти мені стелиш окремо? — здивувався Петро.

— Береженого й Бог береже, кажуть мати. Спатимемо в моєму, а коли що, перейдеш у батьківське.

— Розумнице моя! — вихопилося в Петра.

— Закрию хвіртку і двері на колодки та ляжемо в ліжко, любий, — за мить Леся вернулася, трепетно збуджена й повна ласки.

Був тихий і теплий, напоєний духмяними настоями літа вечір. Молодята, роздягнувши одне одного, лягли в ліжко і в обіймах та поцілунках поринули в насолоду близькості, пещення й голублення у мовчанці й зітханнях. Тиша в хаті й надворі стояла мертва. Лесині руки, тіло й коси у ласках були обворожливими до млінь. Щирість її почуттів, повна довіра до Петра, намагання Лесі втішити, прив'язати й очарувати його перед розлукою були невідворотними й неосильними. Янчук відчував віддане йому все її єство і гаряче пругке тіло.

Леся раптом тихо заспівала, але так душевно, так прочулено й пестливо, що Петро зачудувався, бо в її співі було стільки настояної прив'язаності, зболеної ніжності, розлучної знужденності, стільки сором'язливості і цнотливості, стільки визнань його зверхності та її покірності — «Як скажеш, любий! Як схочеш, рідний!», що від її безпосередності у нього наверталися сльози на очі.

Розчуленому і зворушеному, Петрові бракло сил не відповісти їй тим же. Янчук розумів, що вони обоє не при собі, що той їхній спів якийсь приголомшливий, як «не перед добром», але співав, як ніколи досі, тужливо й смутно, аж сам дивувався своєму хистові та їх взаємній заразливості, що виливалася з їх сердець мимоволі.

— Тяжко тобі, любий, бачу, то може віддамося вже, бо й мені, даруй, геть не під силу терпіти? — зашепотіла Леся гаряче й ніби прохально.

— Лесько! Закодована й зачаклована мріє моя! Потерпимо ще! Бо хіба ми без того не впиваємося достоту коханням, хіба не купаємося в ньому досхочу, в чистому і палкому тонучи, хіба не п'яніємо, напоєні до снаги і до знемоги обопіль? — відривав Петро від себе кохану. — Хочу бути певним, що принесу тобі щастя, а не розчарування, хочу мати батьків, а не холодних тестів, хочу задовільно тебе утримувати своїм трудом, а не жити подачками батьків, хочу їхнього бажання мати мене зятем, а не притуленим сиротою, головне, хочу бути певним, що я не зіпсував тобі, отакій вродливій, безцінного життя! — шепотів Петро палко у відповідь, ледь не плачучи.

— Боже, як ти вмієш сказати! Пробач мені, я егоїстка! Ти — мій бог, я все витерплю, як ти скажеш і накажеш! — заплакала Леся в розчуленості. — Знай, що я жду тебе, як ніхто у світі! Що молюся за тебе, як не молилася ніколи й ні за кого!.. А тепер може заснемо, бо нерано вже? — млосно притислася до Петра і затихла...

Серед ночі німецькі літаки кількома нальотами знову несамовито бомбували місто. Петро крізь сон здогадувався, що вибухає десь на мостах і військових понтонних переправах, але біля нього, ніжно гріючи бік, спала, довірчо розкинувшись, Леся, і він тут же у щасті і блаженстві засипав знову.

Молодята були ще наївними дітьми, і якщо Петро, навчений сирітством, бачив перед собою можливу голодну безперспективність із поневіряннями, то Леся, не відаючи про нужди, дивувалася Петровим наполяганням на самостійності їх подальшого життя... Як урешті вона зовсім проснулася першою вже за дня і якийсь час тихо й уважно видивлялася на чарівні риси його рум'яного від сну обличчя, на його відкрите тіло з ніжним волоссям на грудях і на його густий та довгий чуб, у ній зродилося стільки палкої добродушності і побожної святебно-захопливої шани, що від зніжених розчуленості та зворушливості на її очі навернулися сльози замилування, адже Петро повністю належав їй, хоч і був визнаним зверхником та розпорядником, що її не гнітило, а навіть радувало.

Остерігаючись приїзду батьків раніше, ніж по обіді, закохані помилися і поснідали, не барячись, послухавши при тому, як диктори по радіо сповістили «про взяття нашими військами нових стратегічно-вигідних позицій» все ближче до Черкас, як повторили «Звернення вождя народів», що закінчувалося рефреном