Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Ти що — здурів? — здивувався Боженко.

— Так, ми здуріли! Навіщо ми затіяли окрему демонстрацію? Кому це потрібно? Реакції та контрреволюції, щоб розпорошити сили трудящих! Ми мусили йти тільки разом!

— Тю! — ще дужче здивувався Боженко. — Таж цю демонстрацію очолює Центральна Рада!

— Центральна Рада примостилася на чолі, а хто позаду йде? Хто йшов і в першій демонстрації?

— Таж першу вели меншовики!

— А за ними хто йшов? Хіба не народ?

— Та народ же… — погодився Боженко. — І чого ти до мене прискіпався? Таке рішення гомітету — одірватись від есерів та меншовиків…

— Одірватись від есерів з меншовиками, а не від народу! — вже майже закричав Іванов: таким розгніваним Боженко його ще ніколи не бачив.

Іванова підтримав Саша Горовиць:

— Це правда: треба було іти однією демонстрацією, об'єднавшись навколо Рад…

— Таж Ради — меншовицькі! — спантеличився Боженко.

Тоді озвався й Смирнов:

— Для того й треба об'єднатись навколо Рад, щоб одірвати їх від меншовиків та есерів.

Затонський теж докинув похмуро:

— Ви ж бачите: їх більшає й більшає, — він кивнув на українську демонстрацію, що вже просувалась попід тротуаром, розминаючись, — минулої демонстрації їх було куди менше, як тепер: народу за Центральною Радою зростає…

Тепер вже обурився й Боженко:

— Що ти верзеш? Що ти веремію затіваєш? А то, за нами, хіба не народ? За нами пролетаріат! — Він вказав на колони арсенальців, машинобудівників, кравців, тютюнників, лимарів позаду.

Тоді втрутилась і Євгенія Бош:

— Я думаю, — сказала вона, — Іванов мав рацію, коли виступав з вимогою, щоб ми, більшовики, очолили боротьбу за автономію України: нема «українства», як партії, в «українстві» — теж класова боротьба. Ленін правий: правильне вирішення національного питання можливе лише тоді, коли влада перейде в руки робітників та найбідніших селян… А ми зовсім відсахнулись від українського руху! Ми мусимо це змінити. І ми змінимо це… — Вона помовчала ще і додала: — Розмову з Юрієм для початку я візьму на себе…

Українська демонстрація вже пройшла, розминувшись. Подано команду більшовицькій колоні — шикуватись!

В цей час по руках пішли екстрені випуски газет: хлопчаки–газетярі спритно торгували, шастаючи поміж демонстрантів.

Київський телеграф прийняв з Харкова, Катеринослава й Донецького басейну вранішні інформації.

З Донбасу повідомляли: робітники Луганська, Бахмута, Юзівки, Краматорська, шахтарі району Ясинуватої, Щербинівки, Микитівки — вийшли на демонстрації під більшовицькими гаслами «геть війну» та «вся влада — Радам».

З Харкова теж: понад сто тисяч робітників усіх численних харківських заводів та солдати гарнізону на заклик більшовиків зібрались на мітинг на іподромі і вимагають «влади Радам» та «геть війну».

З Катеринослава: по всіх підприємствах ухвалено більшовицькі резолюції «геть війну!» і «влада — Радам!»

Боженко загилив Іванова кулаком по спині:

— От бачиш! А ти казав!..

Цієї гарної, погожої червневої неділі весь Київ не сидів по домах: гаряче сонце стояло над Дніпром, з–за Дніпра повівав ласкавий вітерець, сонцем і водою пахла зелень у парках на дніпровських кручах. І тільки на вулиці, серед людей, можна було довідатись і про новини, які так хвилювали всіх: адже сьогодні на світанку почався наступ на фронті — дві сотні кілометрів від Києва.

І, мабуть, лише одна родина Драгомирецьких була в цю хвилину вдома.

Повним складом родині Драгомирецьких не траплялось збиратись вже давно — від самого початку війни. Адже Ростислав і Олександр воювали, Марина постійно гасала чорті–де, а сам Гервазій Оникійович з рання і до ночі пропадав в Олександрівській лікарні.

Але сьогодні — неждано — всі Драгомирецькі зійшлися біля свого родинного вогнища: Гервазій Оникійович, Марина, Олександр, Ростислав.

Діти сиділи похмурі, по кутках. Батько бігав по кімнаті, хапався за голову, патлав чуприну, кошлав бороду і здіймав руки до неба, закликаючи Господа Бога в свідки.

— Господи Боже мій! — волав він. — Будь нам усім суддею!

Трапилося страшне: Ростислав, офіцер славної російської армії, доблесний захисник вітчизни, кавалер Анни, Станіслава і двох Георгіїв, патріот, — втік з фронту: дезертир.

І — як дезертирував! Не виконав бойовий наказ. Ще гірше — вчинив всупереч одержаному наказові. Ще гірше — увів бойову машину, посадив її не на аеродромі, а на полі біля Корчуватого, покинув її там, і — драстуйте, наше вам! — з'явився додому, регочучи й плачучи.

З'явився, плюхнув у старовинне — мамине, в яке після смерті мами ніхто й не сідав, — крісло в кутку, і так і сидить, мов істукан: сльози течуть по брудному обличчю, залишаючи руді патьоки на щоках, а очі горять божевільним огнем, і на всі слова до нього тільки лопоче, цокаючи зубами:

— Сухомлинови, Мясоєдови, Распутіни! Продали, сволота, Росію!

— Хто — продав? Хто — купив?

Гервазій Оникійович метлявся по їдальні — від столу до буфета, від буфета до горки з порцеляною, від горки до