Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Петлюра теж звівся. Не тому, що він — генеральний секретар військових справ автономної України — неначе підлягав військовому міністру всеросійського уряду: він ще не підлягав, бо автономію не прийняли, і Керенський його повноважень не визнав, а обидва вони, військові міністри, не мали жодних військових чинів, бувши тільки «земгусарами». Петлюра звівся, бо стоячи він виглядав імпозантніше, і легше було таким чином додержати престижу.

Петлюра засунув великий палець правої руки за борт френча і відказав з апломбом:

— Пане міністр! Українське військо повинно стояти на підступах до української столиці. І зараз його найперше завдання — боронити країну від орди втікачів вашої погромленої армії.

Це був виклик.

Керенський теж застромив руку за борт.

Вони стояли майже впритул — обидва сухопарі, обидва трохи сутулі, обидва зодягнуті зовсім однаково, наче двійко близнят в незаможних батьків: жовті краги, широченні бриджі, френчі з викотом, білі комірці і червоні галстуки. Тільки один — Керенський — був рудявий і стрижений йоржиком, другий — Петлюра — русявий, зачесаний на проділ. Та поза обох: правиці в пазусі; голови погордливо відкинуті назад, — зганяла геть цю розбіжність у зовнішності. Зараз вони були схожі кап у кап, і коли б кожному на голову триух, торочений золотом, а на ноги білі лосини й ботфорти, — були б з них один проти одного два Наполеони.

— Ви проповідуєте розкол перед лицем державної небезпеки! — прошипів Керенський. — Це злочин проти свободи і революції!

— Це — оборона інтересів нації! — погордливо відказав Петлюра.

— Панове! — простогнав Грушевський. — Я закликаю вас! Три доби ми сперечаємось, не спимо, не п'ємо, не їмо! Нам треба нарешті домовитись! Адже можливий компроміс…

Господар, Терещенко, поправив пенсне і провів долонею по чисто виголених щоках — і Грушевський аж кинувся до нього в сподіванні, що він зараз скаже щось, що враз розрядить напружену атмосферу. Але господар тільки мовив до лакея:

— Содової, льоду, лимона, коньяку.

Українському цукровому магнатові Терещенкові весь цей конфлікт між Тимчасовим урядом та Центральною Радою був просто незрозумілим. Він вважав — і це, власне, так і було, — що в Тимчасового уряду і в Центральної Ради інтереси абсолютно однакові: треба створити республіку — таку, як, скажімо, у Франції або, на край, в Сполучених Штатах Америки. Де ж, як не у Франції чи Сполучених Штатах Америки, такий простір для ініціативи і такі перспективи для тріумфального шествування капіталу? Щодо особистого інтересу міністра Тимчасового уряду, пана Терещенка, то весь він був на його рідній Україні — в українській промисловості: хто ж, як не він, був елітою української буржуазії? Сказати по совісті, то він щиро вважав, що свою «Історію України» професор Грушевський написав якщо не про нього самого та його рід, то — для нього самого та його роду. Тому до Грушевського він завжди ставився з глибокою пошаною. І всі чвари поміж Центральною Радою та Тимчасовим урядом були йому тільки прикрі, як завжди прикрі будь–які незгоди та незлагоди в одній сім'ї.

А взагалі Терещенко перебував зараз у доброму гуморі. Дарма що ці три дні проминули в безперервних і безрезультатних досі нарадах, він — один поміж усіх — устиг–таки поладнати одну вельми важливу справу. Він скликав усіх київських фінансистів та промисловців і своїм беззаперечним авторитетом — не стільки міністра, як найбагатшої людини на Україні — домігся рішення: на вимоги підвищити заробітну плату, на заведення явочним порядком восьмигодинного робочого дня, на спроби здійснити робітничий контроль над підприємствами — відповісти локаутом! Локаут оголосили вже Деміївський рафінадний завод, заводи Орловського, Лева і Чорноярова, «Інженер», обмундирувальні майстерні Шульмана. За ними підуть і інші, крупніші…

Замість Терещенка заговорив Церетелі:

— Товаришу Винниченко, як колега по партії, звертаюсь до вас…

Винниченко знизав плечима:

— Петлюра теж соціал–демократ…

— Але ж ви, пане Винниченко, — майже зойкнув Корейський, — глава уряду, прем'єр–міністр!

Винниченко звівся і картинно вклонився:

— Дякую. Це ми почули вперше. Отже, уряд наш визнано і прийнято автономію України?

Проказавши це, Винниченко з достоїнством сів. Він був цілком задоволений з себе. Либонь, не так вже й погано починав він кар'єру глави уряду, тобто найпершого дипломата?

Втім, дипломатична кар'єра Винниченка почалася трохи раніше — кілька днів тому, і теж, як він гадав, непогано.

Дипломатична місія, з якою посилав його Грушевський до Тимчасового уряду, зазнала невдачі: Керенський сказав — ні! — і довелося самочинно оголосити автономію України. Тоді, другого ж дня після оголошення Універсалу, Винниченко — тепер вже глава уряду — надіслав свою дипломатичну місію — і не до Тимчасового уряду, а до… містера Рутта, глави дипломатичної місії Сполучених Штатів Америки в Петрограді.

Колишній державний секретар США, сенатор Рутт, тільки США вступили в війну, прибув у революційну Росію на допомогу послові США Френсісу та з двома спеціальними завданнями. По–перше, він привіз з банків США авізо на позику в сто мільйонів американських доларів — в рахунок обіцяної урядом США допомоги Росії в п'ять мільярдів, під заставу залізниць України й Сибіру. По–друге, він мав домогтися, щоб Росія — у відплату за допомогу — негайно відновила активні бойові дії на фронтах…

Винниченко доручив своїй місії також дві справи. По–перше, довідатися в містера Рутта, чи нема нарешті від президента Вільсона відповіді на звернення, подане ще