Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
— Вітчизна! Батьківщина! Держава!..
Потім спинився перед великим портретом жінки на стіні, — жінка дивилась лагідно і сумовито, то була покійна пані Драгомирецька, його дружина, Ростиславова мама, — і зарепетував:
— Проклинаю!!.
Був би в квартирі телефон, він подзвонив би негайно в штаб військового округу і викликав би патруль, щоб його рідного сина–зрадника заарештували.
Втім, він таки збігав до сусідів і подзвонив по телефону в штаб: викликав сина Олексашу — рятувати рідного брата.
Поручик Драгомирецький Олександр прикотив на штабному сестровозі, і от він теж був уже тут: переляканий, блідий, і очі блискали, як у загнаного звіра, — не холодним блиском від кокаїну, а натуральним гарячим огнем: що ж тепер буде, адже відповідальність за брата впаде і на нього?
— Ти — мерзотник! — тільки й сказав він братові. — Я мушу викликати тебе на дуель!
В цю хвилину пришила Марина: демонстрація закінчилась, і вона прибігла, збуджена, додому.
— Донечко! — зустрів її на порозі Гервазій Оникійович і патетично заключив у батьківські обійми. — Пожалій свого батька: в нього син — Мясоедов, Сухомлинов, Распутін…
Поява жіночого начала серед цієї чоловічої трагедії була такою проймаючою, що старий доктор схлипнув. Всі сили благородного обурення і священного гніву були розбурхані в його душі. І так же було шкода себе самого: виховав, довів до пуття, і от…
А головне — абсолютна безвихідь: що ж його тепер робити?
Офіцер Ростислав Драгомирецький — державний злочинець, але ж він — таки син…
Тимчасового уряду доктор Драгомирецький, правда, не похваляв, але ж зраду вітчизні він також не міг схвалити! Він, звичайно, був проти цієї ідіотської, злочинної війни, але ж не міг він, син своєї батьківщини, бути — пораженцем!
— Що ж робити? — репетував Гервазій Оникійович, спиняючись перед Ростиславом і потрясаючи кулаками, — що ми будемо тепер робити? Я тебе питаю, негіднику?
Був би його син Ростислав малим хлопцем, він просто спустив би йому штани і всипав гарячих. Але ж цьому оболтусові було двадцять три роки, та й тілесного покарання доктор Драгомирецький взагалі не визнавав.
Ростислав сказав тихо й понуро, і це було, власне, перше розумне слово від нього:
— Олександр… дай мені твій браунінг… я свій загубив ще там… на позиціях…
— Навіщо тобі цей ідіотський браунінг? — залементував старий батько.
— Виходу нема… — так само понуро мовив Ростислав. Марина кинулася до брата й обійняла його.
— Ростику! Милий… любий… нещасний! Що ти!
Ростислав відхилився від сестри, в оці його блиснула сльоза:
— Не треба, Маринко… Лиши мене… Я — паскуда. Мене не треба жаліти.
Але сестра горнулась до нього, голубила, обливала своїми слізьми його заслізене, в брудних патьоках, лице.
Олександр гарикнув з свого кутка:
— Іди геть, Маринко! Припини бабські істерики! Йому більше нічого не лишається…
Тоді Марина справді впала в істерику. Вона випростувалась перед молодшим братом:
— Каїн! Недурно все місто знає тебе, як чорносотенця! Ти готовий і рідного брата штовхнути в могилу! Так роби ж свою чорну справу, кат! Давай йому зразу свій кривавий пістолет! Ну? Чого ж ти сидиш? Давай йому твій браунінг з монограмою від проститутки Матільди!
— Дура! Не твоє діло про Матільду!
— Ні! — лементувала Марина. — Давай зразу! — Вона вхопила брата і сіпала за кобуру з пістолетом.
— Пусти! — шарпався Олександр. — Ідіотка! Задрипана украйонка! Репана гапка!
— Діти! — заволав Гервазій Оникійович. — Покиньте! Таке горе, а ви…
Олександрові нарешті пощастило вирватись з рук Марини. Він відійшов в інший куток і відгородився стільцем.
— Не дам я йому мого пістолета! Цього ще бракувало, щоб він застрелився з пістолета з моїм номером, який зареєстрований у штабі, — щоб мені ж потім відповідати!
— Падлюка! — гукала Марина. — Тоді стріляй сам, з своєї руки! Убий рідного брата, від тебе можна такого чекати!
— Хай вішається або кидається з вікна, — кричав і Олександр, — а мого пістолета я йому не дам!
— Йолоп! Оболтус! — заґвалтував батько. — Я своїми власними руками викину тебе з балкона! — Він спинився знову перед портретом покійної дружини і, здіймаючи руки вгору, заволав до неї: — Мати! Поглянь, яких ти народила дітей! Прокляни їх на тому світі! — Він вхопився за голову, впав на стілець і стукнувся головою об стіл. — Ні, ні! Це все я, це я виховав таких обормотів з тих гарних хлопчиків, яких ти мені залишила! Прокляни мене! Будь проклятий — я! Діти, кляніть, кляніть мене — це я, ваш батько, негідник!
— Батьку! — мовив тихо Ростислав. — Не треба! Винуватий тільки я. Я й нестиму відповідальність…
Він звівся. Він хотів кудись іти. А куди, він не знав.
Марина знову кинулась до нього і повисла на плечах:
— Ти нікуди не підеш! Ми заховаємо тебе!.. Батьку! Накажи Олександрові тільки одне: нехай нікому не каже, що Ростислав тут. Більше нічого не
