Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

І тоді заспівала вся лава демонстрантів:

Люди на тротуарах скидали шапки, люди похиляли голови, прилучали й свої голоси до мелодії жалобного співу.

I люди плакали.

А більшовицька демонстрація йшла.

Геть війну! Не треба війни. Хай буде мир у світі!

Але мир — не приходить сам, його ще треба завоювати.

І завоювати його можливо лише тоді, коли владу в країні візьмуть у свої руки самі трудівники.

І на чолі має стати організатор — партія.

Нема такої партії, яка б наважилась зараз — під час розрухи й війни — взяти владу в свої руки й повести за собою весь народ, — так кажуть меншовики і есери. Ні, є така партія! — сказав більшовик Ленін, сказав лише кілька днів тому, на Всеросійському з'їзді Рад: це — партія більшовиків!..

І більшовики йшли першими шеренгами демонстрації:

Мелодія жалобного маршу — мінорна, але в словах пісні — найбільший мажор: заклик до боротьби, віра в народ, певність у перемозі.

І попереду майоріли два червоні прапори:

«Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» та «Мир хатам, війна палацам!»

Вони сиділи троє проти трьох — і їм треба було договоритись за всяку ціну. Росію представляли: Керенський — військовий міністр Тимчасового уряду, лідер партії російських есерів, великорос із Пензи; Терещенко — міністр фінансів та іноземних справ, лідер партії російських кадетів, українець з–під Лохвиці; Церетелі — міністр внутрішніх справ, лідер російських меншовиків, грузин із Кутаїсі. Україну представляли Грушевський, Винниченко, Петлюра.

Ніч тільки почалась — щойно вдарила дванадцята, і в широко розчинені вікна щедро сочилися духмяні вечірні аромати київських парків: запаморочливо пахла матіола, за серце брали церковні благовонія левкоїв, білий тютюн дурманив солодко і снотворно.

В залі пригашено вогні: горішнє світло в кришталевих жирандолях зовсім вимкнуто; важкі, старовинної бронзи під китайськими парасольчиками бра на стінах засвічено тільки через одно; абажури на високих мармурових торшерах спущено — яскраве світло з–під них спадало тільки долі, на мозаїчні, шістнадцяти сортів деревини, паркети.

Бузковий зал вражав своєю пишнотою і багатством.

Таких залів у палаці було двадцять два — всіх відтінків, можливих у бідному спектрі барв, і всіх стилів, відомих від часів Ренесансу аж до мавританського модерну. Двадцять два зали йшли анфіладою — коли б відчинити двері, їх видно було б один в один. Але двері в цю хвилину були щільно причинені.

Палац належав Терещенкові. В Києві Терещенко мав ще три палаци: інтимний, музейний та діловий, а цей звався «фамільний». «Фамілія» Терещенків брала свій початок від старшини лохвицького полку Терешка, що мав за душею жупан та шаблю, зате нащадок його, нинішній міністр Тимчасового уряду, володів багатьма цукроварнями на Україні і подавав цукор до чаю німцям, французам і англійцям. Подейкували, що Терещенки можуть купити цілу Україну, і їм ще залишиться на «сороківку», щоб запити могорич.

Керенський і Церетелі були бідніші. Керенський мав золота самі запонки, Церетелі — коронку на зубі.

І от вони сиділи зараз троє і троє — чільники одного, власне, табору, але конфлікт між ними зайшов раптом аж надто далеко: Тимчасовий уряд не давав своєї згоди на утворення української армії, а Центральна Рада самочинно її формувала; Тимчасовий уряд категорично заперечував проти автономії України, а Центральна Рада її свавільно проголосила.

Втім, Грушевський, Винниченко й Петлюра в цю хвилину були сповнені почуттям своєї безперечної переваги. Наступ Керенського провалився: шістдесят тисяч лягли трупом, двісті п'ятдесят тисяч потрапили в полон.

— Чи не можна зачинити вікна? — попросив Церетелі. — Розмова буде надто конфіденціальна…

Терещенко натис грушку біля торшера — безшумно, на м'яких лосьових підошвах, ввійшов фрачний лакей з осанкою дипломата, причинив вікна, спустив важкі парчеві штори і клацнув вимикачем. Ту ж мить ледь чутно загуло вгорі, і по залу зашелестів вітерець: вентилятори колихнули абажури на торшерах. Але повітря в покою було гаряче, і струмінь його був схожий на подув сироко в пісках пустелі.

А втім, договоритись з Тимчасовим урядом потрібно було й Грушевському з Винниченком та Петлюрою: в місті було неспокійно через зростання продовольчих нестатків та через нескінченні страйки з різних причин.

Керенський застромив палець за мокрий комірець.

— Товаришу Петлюро! — промовив Керенський і підвівся. — Українізованих частин у Вінниці, Жмеринці і Проскурові стоїть п'ятдесят тисяч. їх треба кинути на дільницю Збараж — Скалат. Наступові австро–німців треба створити заслін! Цього вимагає генерал Корнілов, командуючий армією