Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

І тоді «ура» і «слава» змішались: бігли всі гвардійці разом, як усі три роки війни.

Це була славна атака, якої вже не знали давно, — бій, у якому веде не наказ командира, а солдатська відвага, братерство, почуття плеча.

Здобувши всі лінії ворожих шанців, розпалені боєм, гвардійці врізались клином далі в ворожі тили.

Пілот Драгомирецький і авіатехнік Королевич спостерігали цю атаку з літака.

Драгомирецький озирнувся і щось гукнув через плече. Королевич з поруху уст зрозумів:

— Герої! — гукав поручик.

І Королевичеві здалося, що за скельцями шолома в Драгомирецького на очах заблищали сльози.

Але Драгомирецький зразу повернувся вдруге — в очах його стояв жах. Він вказував рукою вниз.

Королевич вже бачив і сам. Шляхами від Львова і Стрия поспішали величезні колони: австрійська піхота, угорські кіннотники, німецька польова артилерія. Лінія найближчих ворожих резервів — кілометрів десять углиб — була піднята вся, і це були десятки тисяч солдатів.

Драгомирецький зробив крутий віраж — і літак ліг на зворотний курс. Ворог підтягав крупні резерви з обох боків: з півдня і з півночі вони вийдуть у профіль колоні наступу, з ходу вступлять у бій… І тоді…

Поручик Драгомирецький дав повний газ — і літак полинув назад, на схід, до Тернополя, в штаарм. Штрафному полкові загрожувало оточення. Не можна було гаяти ні хвилини!

Командуючий Восьмою армією, генерал Корнілов, стояв біля апарата і тримав трубку в руці, коли ад'ютант ввів пілота авіарозвідки. Пілотів інспектування генерал наказав вводити до нього без попередження і рапортувати без привітання: дорога була кожна хвилина!

Та все ж таки генерал зробив своєю маленькою, майже жіночою ручкою, знак, спиняючи рапорт: він говорив зі ставкою фронту, і на проводі був сам міністр. Керенський прибув на фронт, щоб особисто керувати наступом, який мав увійти в історію, як «наступ свободи», а ввійшов… як «авантюра Керенського».

— Нечуваний ентузіазм! — говорив генерал тихо, але його вилицювате обличчя, туго обтягнуте зморшкуватою шкірою, аж світилось, а в зеленкуватих очах за вузенькими щілинками повік поблискували огнисті чоловічки. — Фронт прорвано на протязі сімдесяти кілометрів. Вітаю вас, пане міністр!

В калмицьких рисах обличчя Лавра Корнілова була якась грубість овіяного степовими вітрами вершника–гуртоправа, але в цілій статурі — несподівана граційність і елегантність. Він був більше схожий на витончену фарфорову статуетку наїзника–степовика, а не на наїзника і не на степовика в натурі.

Генерал ґречно вислухав відповідь міністра, — десь, певне, слова подяки і поздоровлення, — і сказав:

— Вибачайте, Олександре Федоровичу: я урву розмову на хвилину. Мушу прийняти рапорт з передової. Ту ж мить я вам доповім. Доповідайте! — звернувся він до пілота.

Трубку польового телефону він і далі тримав у руці.

Поручик Драгомирецький рапортував:

— Групі прориву заходять у фланги великі резерви противника: піхота, кавалерія, польова артилерія, бронепоїзди… Гвардійський полк, що наступає в центрі, значно відірвався від другого ешелону…

Корнілов глянув на нього коротко, але гостро:

— Отже? Ви, здається, маєте думку?

Поручику Драгомирецькому пересохло в горлянці. Командарм питався його думки! Він через силу ковтнув і сказав:

— Ворожа кіннота заходить у тил гвардійському полку. Можливе повне оточення — і полк загине…

Це вже було занадто. Корнілов поклав трубку телефону на стіл і накрив мікрофон зверху своєю маленькою жіночою долонею. На безіменному пальці тьмяно полискувала широка обручальна каблучка.

— Боягуз! — не крикнув, а наче свиснув Корнілов. І це було з тих інтонацій генералового голосу, на які блідли навіть його ад'ютанти. — Ви вилітали поручиком, а повернулись рядовим… Негайно в повітря, дві зелені ракети вниз — першій лінії моїх гвардійців! Запам'ятайте, — просвистав він, — домовлено: дві зелені — наступ, дві червоні — на відступ! Дві зелені! Якщо рапортуватимете за двадцять хвилин, то знову повернетесь поручиком…

Він не докінчив, одвернувся — Драгомирецький побачив лише його спину, вузьку в талії, як під корсетом, — і промовив у трубку так само тихо і ґречно, як дві хвилини тому:

— Наступ розвивається, Олександре Федоровичу! Мої гвардійці нестримно линуть на захід. Зокрема — штрафний полк, що кров'ю змиє свій гріх перед вітчизною…

Королевич чекав біля машини, тримаючись рукою пропелера: він має бути готовий крутнути пропелер на іскру, а тоді стрибати за пілотом у літак.

— Ну як, пане поручику?

Драгомирецький не відповів, але цього й не було потрібно: очі його відповіли самі.

Королевич пополотнів:

— Це… убивство! — скрикнув він.

Драгомирецький знову не сказав нічого, тільки взявся рукою за трос, щоб вилізти на крило і стрибнути в гондолу.

Тоді Королевич витягся струнко:

— Пане поручик! — знову скрикнув він. — Ви — патріот! Ви любите вітчизну! Але хіба ж на користь вітчизні ця авантюра, афера? Штаби не подбали про фланги! Або флангові прикриття відмовились іти в бій! Штрафний полк ляже трупом… Ми з вами — солдати, товаришу офіцер!..

— Що ти верзеш! — зарепетував Драгомирецький, посатанівши: все своє обурення, весь свій біль він, здавалося, вклав у цю хвилину в цей зойк.