Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Але на плакатах і транспарантах цієї демонстрації не було жодного гасла супроти того, хто автономії не давав, — проти Тимчасового уряду. Не було — в день початку наступу на фронті, на четвертому році війни, — й жодного слова про наступ, про війну і про мир. І всі гасла та заклики організатори демонстрації виписали не на червоних, а на жовто–блакитних полотнищах.

Бо організатором цієї демонстрації була Центральна Рада…

В шерензі зведеного хору «просвіт» йшли поруч студентка Марина Драгомирецька з гімназистом Флегонтом Босняцьким. Марина казала Флегонтові екзальтовано:

— Флегонте! Велика французька революція відбулась у лютому місяці сорок восьмого року, і революція в Росії — теж почалась у лютому! — Асоціації, порівяння та аналогії завжди хвилювали Марину, в них вона вбачала якусь проречистість. — Барикадні бої Паризької комуни почались у червні, і ми демонструємо теж червневих днів. Хіба ви не відчуваєте, що тут щось таке… символічне?

Дівчина з Марини була сумбурна, і в її дівочій голові ще цвів мак. Флегонт, вважаючи себе більш розважливим, бо ж мужської статі, критично зауважив:

— Ви забуваєте, Марино, що Паризька комуна мала на закінчення Тьєра…

— Ах! — розпивалась Марина. — Ви схожі не на завтрашнього студента, а на професора в відставці! Зрозуміло, що я бажаю перемоги революціям!

— І буржуазним теж? — насторожено перепитав Флегонт. У розмовах між ним і Лією Штерн питання буржуазних і пролетарських революцій було вже поставлене на обговорення.

Це запитання ще більше обурило Марину:

— Фі! Ви справді, неможливий! Кінець кінцем, я просто не буду з вами балакати!

Кінець кінцем, Марина була саме така. Асоціюючи, порівнюючи та аналогізуючи, вона, проте, не вміла ще ні протиставити, ані відкинути. Марину однаково хвилювали «Ще не вмерла Україна» та «Повстаньте, гнані і голодні», «Ще не вмерла» — хвилювала саме цими словами — бо ж оспівували вони неначе життя. А «Інтернаціонал» хвилював закликом — «своею собственной рукой». В цьому закликові — така сила, твердість, самостійність…

Флегонт сьогодні був дещо розгублений. Справа в тому, що він так і не міг вирішити, з якою ж демонстрацією йому йти? Звичайно, його місце — з українською демократією: він же співав у хорі «Просвіти», та й… можна йти разом з Мариною. Одначе Лія теж кликала його: студент Лаврентій Картвелішвілі утворював молодіжну більшовицьку організацію, і Флегонт вже майже остаточно вирішив вступити до неї… Кінець кінцем, Флегонт прийшов до висновку, що він може встигнути на обидві демонстрації: більшовицька ж мала вирушити дещо пізніше…

З балкона Думи маніфестацію номер два вітали, як і маніфестацію номер один: хоча й керівникам Думи, командуванню військового округу українське самовизначення аж ніяк не імпонувало, одначе в українській маніфестації не було ні закликів проти Тимчасового уряду, ані гасел проти війни.

Проте з юрби, що купчилась на тротуарах довкола майдану, — а були то переважно учасники маніфестації номер один, що вже розійшлась, — назустріч гаслові «Автономію Україні!» полинули вигуки аж ніяк не вітальні:

— Геть сепаратистів! Геть мазепинців!

І на маніфестантів полетіли грудки землі та кізяки.

Кореспонденти центральних газет дали повідомлення:

«Українці, як і завжди, продемонстрували свій сепаратизм, одначе нелояльних ексцесів під час демонстрації зареєстровано не було. В Києві все спокійно».

Третю київську демонстрацію організовували більшовики, і ядро її складали робітники «Арсеналу» та солдати Третього авіапарку. Вишикувалися так: в одній шерензі йшли робітники, в другій — солдати, потім — знову шеренга робітників і знову шеренга солдатів. Робітники йшли разом з своїми родинами. Іван Бриль йшов з Меланею, Тосею та трьома молодшими дітьми; Максим Колиберда — з Мартою та всіма дрібними Колиберденками.

Данило з Харитоном ішли з загоном робітничої самооборони, трохи попереду: можливі були ексцеси, і вирішено самооборону тримати напоготові.

Попереду лави демонстрантів палахкотіли прапори арсенальців — «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!» і Третього авіапарку — «Мир хатам, війна палацам!» Над колоною — три транспаранти: «Геть війну!», «Геть десять міністрів–капіталістів!», «Всю владу — Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів!»

Іван Бриль і Максим Колиберда теж були за «владу — Радам» і тим паче за «геть війну»: за мир хатам, тільки без війни палацам. Як давні прихильники соціал–демократії взагалі, вони воліли безкровної революції, хоча міністрів–капіталістів, безумовно, треба було нагнати геть, щоб була повна свобода робітничому класу, і взагалі — справедливість на землі.

На Олександрівському майдані демонстрацію перестріла колона з Подолу. Шеренги робітників і тут чергувались з шеренгами солдатів Воронезьких дружин та матросів Дніпровської флотилії. Ще трохи згодом прилучилась колона Центрального району та робітники Південно–російських металургійних заводів, Деміївського снарядного і військових майстерень, а також солдати кінного запасу. Ці колони теж несли плакати з більшовицькими гаслами.

Але перед Думським майданом більшовицька демонстрація дещо затрималась: Хрещатиком саме проходила українська демонстрація — і треба було розминутись.

Дві лави демонстрантів стояли одна проти одної, керівництво на чолі розбиралось, кому іти праворуч, кому ліворуч, а люди в лавах перебалакувались та перегукувались: зустрілося чимало знайомих, навіть членів однієї родини — брати і сестри, діти й батьки. Флегонт з Мариною махали руками до Данила з Харитоном.

Іванов сказав похмуро до Боженка поруч:

— Ми — йолопи… Ні! — зразу