Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Купол парашута похитувався над Королевичем — як друге, маленьке, твоє особисте небо — і земля там, унизу, ніби колихалась: ставала дибки і знову провалювалась у безодню. І в ту хвилину, коли вона зводилась збоку стіною, Королевич примічав на рудій ріллі та на зеленому морігу безліч сірих цяток. Неначе з руки сіяча розкидано зерна на ораницю, щоб згодом — під небом, сонцем і дощем прорости їм зелом. Та то була тільки омана з височини: зерна рухались — то бігли солдати в нестримну атаку, вперед. А може, і справді не рухалися вже? Може, таки вгрузли в землю, в своє останнє пристановище, в могилу на полі бою, — і скиба закриє їх?

Парашут вийшов з завихрення після літака і почав плавко, але швидко падати вниз. Здавалось, моріг летить назустріч парашутистові, щоб поглинути і його. Але Королевичеві не було страшно. Було тільки неспокійно і якось велично. Світ довкола був такий великий–великий, і він зараз стане на землю обома ногами і попередить: фланги відкриті!

Враз по ногах шмаргонуло вогнем, огнем опалило все тіло: кулемети противника помітили парашут і взяли його в хрест, — і в ту секунду, коли Королевич впав на м'який, рахманний ґрунт, він вже не почував нічого…

Саме в цю мить поручик Драгомирецький вистромив за борт ракетницю. Він був офіцер, він дістав наказ, і він повинен його виконати точно. Дві зелені ракети першій лінії — як домовлено: позаду все гаразд, фланги й тили забезпечено, спокійно вперед, бог у поміч…

Драгомирецький побачив: парашут Королевича раптом зів'яв, завис у повітрі, неначе викручена ганчірка, а потім простелився по землі, як шмаття. Око пілота — досвідчене, і Драгомирецький зрозумів: солдата Королевича на світі не стало…

І раптом сказ ухопив юнака–пілота. Він скинув рукавицю геть — вона комашкою полетіла за борт — і тремтячими пальцями схопив дві червоні ракети. Ще мить — і з–під літака швидкими птицями один за одним вилетіли два червоні огні — і вхрясли в землю посеред сірих цяток.

Дві червоні — як і обумовлено наперед: першій лінії наступ спинити, заритись у землю…

А літак вже був далеко, і Драгомирецькому стало видно Тернопіль на горизонті. Пропелер знесилено залопотів — мотор вимкнуто — і літак швидко попланував на посадку.

Та за кілька метрів від землі, над самісіньким аеродромом штаарму, пропелер раптом знову загув — пілот знову включив мотор — і літак злетів високо в піднебесся.

Ще хвилина — і літак зник за Тернополем, на схід.

— Він збожеволів! — зарепетував генерал Корнілов.

Командуючий фронтом стояв тепер біля ґанку своєї штаб–квартири, чекаючи літаків з секторів бою: бій розвивався нестримно, і дорога була кожна хвилина.

Очевидно, це так і було. Треба думати, поручик Драгомирецький позбувся глузду: він — там, на самоті, у своєму літаку — щось гукав у просторінь, сварився в небо кулаком, плакав, а потім раптом починав співати — як співають завжди пілоти в час польоту. Тільки співав він щось непутемне, якусь дику суміш з різних пісень; то «Взвейтесь, соколы, орлами», то «Со святыми упокой», а то просто починав бренькати на губах, без слів, войовничий мотив жартівливого маршу авіаторів: «По улицам ходила большая крокодила…»

Літак йшов сто шістдесят кілометрів на годину, точно по прямій — норд–норд–ост — на Київ.

Києвом якраз проходила маніфестація «номер два».

Відразу це були тільки хори кількох «просвіт», їх перестріло керівництво «Селянської спілки» з своїм прапором «Земля і воля» і приладналось попереду. Позаду пришикувалась колона учнів середніх шкіл — з транспарантом «Хай живе автономна Україна в Федеративній Російській Республіці». На розі Бібіковського бульвару чекав ще Богданівський полк — повним складом шістнадцяти рот, з полковим прапором на чолі.

По тротуарах в цей час купчилося чимало народу — люди розходились після першої маніфестації — і натовп зустрів українську маніфестацію по–різному. Одні прилучили свої голоси до співів, інші свистіли, ще інші нахвалялись — «вискубти чуби хохлам». Та чимало людей — обурені на такі зухвалі вигуки, з протесту, — приладнувались і собі до маніфестантів.

Тепер маніфестація посунула в напрямі до Думи, ще й на самому Хрещатику повнячись та вбираючи в себе і окремих перехожих, і численні групи — з Лютеранської, Прорізної, Миколаївської.

Йшли націоналістичні партії і діячі різних, щойно утворюваних національних установ. Вони домагались створення національної держави, — яка б вона не була: нехай буде буржуазною, нехай собі й демократичною. В цій демонстрації йшли люди, які прагнули на хвилі національного піднесення влаштувати власну кар'єру, доскочити влади, здобути чи помножити власні достатки. Але були в лавах демонстрантів і такі, яким від нації нічого не було потрібно, навпаки — вони ладні були віддати їй все і зробити для неї все, що могли, тільки ж не збагнули ще, як це зробити: вболівальники злигоднів батьківщини і романтики її невідомого майбутнього. Йшли й просто щирі серцем: вони не дуже й клопоталися справами нації, одначе не могли зрозуміти, як же це так, що сталася революція, а свобода ще не прийшла…

Словом, — різні йшли люди в київській маніфестації номер два.

Відмова Тимчасового уряду признати автономію України, саме погордливе ставлення до «українства» взагалі й недвозначне продовження колоніальної політики царського урядництва — спородили обурення й викликали протест у найрізноманітніших колах українців. Ба й не лише українців: в лавах демонстрантів йшло чимало росіян, поляків, євреїв — синів інших