Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Нольде підхопився з стільця і рекомендувався, ставши струнко:

— Поручик барон Нольде, до послуг!

— A! — Петлюра оглянув офіцера перед собою з ніг до голови.

Контррозвідка — це слушно: як це він відразу про це не подумав? Барон? Це також доречно. По–перше, дуже приємно, що й українська нація має своїх баронів. По–друге, йому, Петлюрі, кобищанському безштанькові, — наказувати аристократові–баронові! Гм! Кінець кінцем, це також було однією з мрій його життя.

— Приступайте! — наказав Петлюра. — Зараз ми з вами поїдемо до командуючого округом. Зв'яжіться з його старшим офіцером Боголєповим–Южиним. Панно Софіє, випишіть баронові Нольденкові посвідчення про те, що він є начальником контррозвідки.

— Живи ненька–Україна! — скрикнув барон Нольде, щиро зворушений.

— Перепрошую пана генерального секретаря, — нагадала панна Софія, обдарувавши барона приязним, підбадьорливим поглядом, — але в такому разі потрібно видати попереду наказа про утворення при Генеральному секретаріатові військових справ — дефензиви.

— Пишіть! Я підпишу.

Панна Софія присунула до себе друкарську машинку і надрукувала наказ. Наказ про утворення контррозвідки був під номером першим у книзі наказів Генерального секретаріату військових справ.

Начальник контррозвідки став струнко перед генеральним секретарем:

— Який буде наказ по контррозвідці?

— Розшукати й арештувати сина українського письменника Коцюбинського, більшовика!

Наказувати Петлюрі доводилося вперше. Але він наказав, і тепер для нього самого вже не було сумніву, що він — вождь.

Либонь аж тепер починалося справжнє життя для Симона Петлюри.

Полю Каракуту тим часом сушила туга.

Симонова зрада вразила її в самісіньке серце.

Але ж серце в неї було вже поранене перед тим, і рана ще не загоїлась: незаконний плід доходив свого віку.

Поля сиділа в своїй мансарді на Борщагівській, одинадцять, перед вікном і, відхиливши фіранку, журно поглядала в синє небо.

Та це не був смуток кволості, а була туга снаги. Сльози не текли з її волошок–очей, а лють закипала в її молодих грудях.

Поля зрозуміла, що тепер вона ненавидить весь світ. І на світі, насамперед, — всіх осіб високопоставлених.

Своє перше пристрасне дівоцьке кохання вона віддала блискучому офіцерові–аристократу. Він зірвав її ніжну квітку і кинув собі під ноги. Своє друге — по–жіноцькому палке, як відкриття світу прекрасне, нівроку приємне, до того ж умірковане — в ім'я покриття гріха — кохання вона віддала зовсім звичайній людині, «земгусарові». Та, доскочивши влади над іншими, цей свинопас теж учинив по–свинському.

Поля звелась, зашморгнула фіранку, щоб з вулиці не було видно в кімнату, підійшла до шифоньєра і розчинила його.

В шифоньєрі висіли різні сукні — спідниці–шантеклер, кофтинки з буфами, блузки з англійськими комірцями, сукенки з тетянівськими рюшиками — наймодніша оздоба дівочої краси. Але Поля недбало відгорнула жіночу одіж набік і з глибини шафи вийняла широченні матроські чорні штани–кльош та темно–синю матроску з блакитним коміром та трьома білими смужками по бережках. Це був не її одяг. Цю одежу Поля берегла як пам'ятку про батька, матроса Дніпровської флотилії, який сіпав колись її за кіски, потім купував їй карамельки «ландрин», а далі зник навіки: покликаний ще на японську війну, він загинув у далекому і холодному Японському морі в бою під Цусімою.

Поля скинула халатик і почала натягати матроські штани.

Штани пришилися впору: Семен Каракута був тонкий у талії — справжній морячок. Потім вона примірила матроску. З дзеркала дивився на неї ладний матросик. Вона наділа безкозирку: матросик став бравий. Вона пересунула її з потилиці на брову, потім з брови на потилицю: тепер матрос дивився чортом.

Вирішено: годі бігати до клубу анархії тільки на танці та на синематограф. Сьогодні ж вона прийде до Наркиса, ні — до самого Барона і скаже: добре, я згодна йти дорогою битв і звитяг — за торжество анархії під небом на землі!..

Барон з Наркисом — лідери київської мать–анархії — давно вже намовляли гарненьку трагічну шулявочку вступити в партію анархістів–синдикалістів. Вони казали так: хай знайдеться в організації київських анархістів бодай одна дівчина — і ми зробимо з неї Жанну д'Арк!

Поля висунула шухляду в комоді і добула маленький пістолетик «Зауер», калібру сім міліметрів. Цей німецький трофейний пістолетик вона придбала на Галицькому базарі навесні, коли, зведена штабс–капітаном–красунчиком, вирішила була покінчити з життям.

Ні, вона не вкоротить собі віку!

Вона стане анархісткою, візьме в руки бомбу і пістолет і піде — хто й зна куди, тільки ж туди, де ці бомби кидають і з пістолетів стріляють на всіх високопоставлених свиней.

Тремтіть же, штабс–капітан Боголєпов–Южин і генеральний секретар Симон Петлюра! Поля Каракута іде на ви!..

Артилерійська підготовка на дільницях