Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі
Навантаження на роботі збільшилось, а відчай посилився, відколи Фарід втратив надію знайти свій рукопис, який сподівався надрукувати у братів Карамів, щойно його зв’язки з керівництвом зміцніють. Тепер прихід на роботу став для нього повинністю, на яку він погодився, і прибутком, який позбавляв від голоду. Якось він зустрів одного з товаришів по навчанню в університеті і щиросердно поділився з ним почуттями. Той радив не триматися за дрібну посаду, на якій немає можливості росту, пообіцяв допомогти з публікаціями в одному часописі й підбадьорив, сказавши про перспективне майбутнє в журналістиці. Що довше Фарід залишався в друкарні, то тяжчим випробуванням це ставало. Він міг би прийти в кабінет до Абдалли Карама і рішуче повідомити, що йде: чи то під приводом від’їзду, чи тому що знайшов роботу, яка його цікавить більше; але залишалась остання ниточка, яка тримала його на цьому місці. Вона притягнула його в перший день, вона повертала його потому, ця єдина світла в його повсякденні мить, коли Персефона спускалася кам’яними сходами і осявала залу своєю усмішкою, здавалося, призначеною йому одному. Хай що вона робила, в усьому він вбачав обіцянку продовження, наступного розділу, і це змушувало його залишатися пильним і мало не з очима на потилиці стежити за її рухами. Її присутність поблизу або хоча б саме знання того, що вона тут, у своєму домі нагорі, змушувало його і далі сидіти в кріслі, тримаючи її образ в уяві та сподіваючись на ймовірність уловити нові ознаки того, що він стає ближчим до неї, і давало сили закінчувати роботу й редагувати численні тексти.
Але Фаріду Абу Шаару не судилося так легко покинути підвал «Друкарні братів Карамів». Через місяць після того, як безслідно зник його рукопис, а він так і не зміг переконати себе написати хоч один рядок знову, вранці він прийшов на роботу і знайшов перед собою нову книгу. Він подумав, що, напевне, хтось поклав її сюди помилково, тож вирішив не відкривати й відклав на край столу, щоб узятися за роботу. Дві години він працював, потім пішов у вбиральню помити руки і побризкати водою на лице, щоб збадьоритись і повернутися на робоче місце, де знову побачив книгу прямо на паперах. Він роззирнувся, шукаючи секретарку, яка приносила йому документи на правку, щоб запитати, чи ця робота термінова, але не побачив її поблизу, тож відкрив книжку й одразу звернув увагу, що на дотик її аркуші відрізняються від аркушів інших книг: папір був цупкий, вощений і важко згинався. Він прочитав першу сторінку і зрозумів, що читає власну збірку. Це було перше речення його рукопису.
У Фаріда запаморочилася голова від цього вступного речення, викарбуваного на серці; пишучи і вдосконалюючи його, він порвав десятки сторінок, адже розумів, наскільки важливий початок. Він підвівся зі стільця, продовжуючи читати і переконуючись, що перед ним саме його книга, надрукована так, як він і хотів. Він подивився навколо, чи, бува, не стежить хто за ним чи таким чином з ним грається, і мало не скрикнув від несподіванки та подиву. Атмосфера в друкарні була звичайна, усі працівники сиділи на своїх місцях. Він помітив, що майстер Аніс підійшов до кабінету каліграфа Базербаші, і йому здалося, що вони говорять про нього, тому що аль-Хальвані дивився на нього краєм ока і загадково усміхався.
12
Аніс був сином Мустафи й онуком Абдельхаміда аль-Хальвані (з наголосом на останню «і», як вимовляли мешканці бейрутського району Баста). Це був рід вправних ремісників, які працювали тяжко, а заробляли мало. Останній з них, Аніс, не так боявся, що війна знову повернеться в Бейрут і від держави не залишиться й сліду, як очікуваного обговорення в парламенті нового закону про оренду, який би мав значно підняти старі, ще помірковані ціни, і він з родиною не зміг би залишатись у своєму теперішньому житлі на вулиці аль-Насраві в нижній частині Басти — Баста ат-Тахта: вони б мусили шукати прихистку деінде, він не міг навіть передбачити де.
Його дідусь Абдельхамід працював у «Друкарні братів Карамів» з дня її заснування: він навчив Фуада та його помічників, як нею управляти, але ці двоє часто сперечались і сварилися через дрібниці, бо були різної вдачі. Щоразу, коли Абдельхамід сердився, він ішов працювати в друкарню єзуїтів, але потім, після того як чоловіки зустрічалися в одному з кафе на площі Вежі і мирилися, повертався до друкарні Карамів. Фуад глибоко переймався тим, що в день, коли Абдельхамід аль-Хальвані помер, вони були у сварці, причини якої він навіть не пам’ятав.
— З дідом обійшлися несправедливо, — казав його онук Аніс, супроводжуючи співрозмовника до заднього складу «Друкарні братів Карамів», де зберігалися старі інструменти й приладдя.
Він починав оповідь про життя Абдельхаміда тільки після того, як брав у руки одну з арабських літер, відлитих на дерев’яних кубиках. — Що це? — запитував він себе і сам же відповідав: — Це літера ‘айн, а над нею дві фатхи (عً), а це – аліф із гамзою під нею (إ). Раніше діакритичні знаки відливали окремо від літер. Його дідусь вигадав це — відливати літеру і її оголос на одній моделі. Він не знав, чому цей шрифт назвали «стамбульським» і чому єзуїти приписали його винайдення собі. Отець Луїс Шейху не згадав Абдельхаміда аль-Хальвані у своїй книзі «Історія друкарства та друкарень Лівану», але дід Аніса був благородним чоловіком і
