Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі
10
Робочий набір Фаріда складався з нарукавників, які він використовував, щоб зберегти чистими манжети своєї білої сорочки, великої кількості червоних ручок фірми «Бік» та довідника «Найпоширеніші помилки в арабській мові» Мухаммада Зейда аль-Кахтані, виявленого в одній із шухляд столу в перший день роботи. Він не знайшов у ньому чогось корисного, але залишив і тримав під рукою на випадок, якщо трапиться якийсь мовний виняток, щодо котрого він не матиме певності.
До нього на посаді коректора працював старий, чиї руки не знали, як обходитися з клавіатурою. Він уникав друкарських машинок у роки юності й залишився осторонь комп’ютерів. Роками він сидів за столом, який виділили потім для Абу Шаара, а тоді несподівано пішов з друкарні. Його називали Професор, бо він пішов на пенсію з державного викладання, де був фахівцем із навчання в середніх класах. Він жив сам: був одружений кілька тижнів, а потім його молода дружина втекла і не повернулась, а причина її втечі так і залишилася таємницею, про яку заборонялося говорити. Свій олівець він завжди тримав за вухом, готовий виправити ним будь-що, навіть рахунок за електрику, ще до того, як понарікати на суму в ньому. У нього була одна невелика праця, так і не надрукована: вона називалася «Трактат про коми та крапки». Він поблажливо ставився до всіх помилок і неточностей, які мав виправляти, але одного дня його терпець урвався і він пішов без жодного попередження. Піднявся зі стільця, тримаючи в руці стос паперів, які переглядав із зусиллями, що явно виснажили його. Тоді кинув свої окуляри на підлогу, наступив на них каблуками і почав топтати, аж доки повністю не розмолотив. Потім розірвав папери й кинув їх у сміттєвий кошик, сказавши, що те, що на них написано, — «не слова, а послід мушви», а також попросив попрощатися з «месьє Карамом» від його імені (він промовив це в’їдливо, французькою, вперше і востаннє) і сказати йому знайти на це місце когось іншого. Він жодного разу не повернувся, навіть щоб запитати, що йому належить із зарплатні. Пішов із друкарні, щоб натомість осісти в кав’ярні Ніколя аль-Хажжа, де бамбукові стільці та столи, накриті блакитно-білими скатертинами, нагадували йому дні молодості: він грав там у короткі нарди, презирливо відгукувався про газети й висміював помилки в них. По собі в столі він залишив бурштинову вервичку, трохи «арабського» тютюну і машинку для скручування сигарет, а ще в’язку ключів різного розміру, які зберіг, хоча вони відмикали тільки двері будинків, з яких він давно виїхав.
Очікувалося, що його місце, хоча б тимчасово, займе каліграф друкарні. Старезний пан аль-Бейруті почав свою кар’єру з того, що переписував рядки Корану, щоб їх вішали в будинках та магазинах. Він успадкував любов до них від батька, муедзина мечеті аль-Омарі. Його батько будив людей, читаючи виспівом аяти Корану, а син їх писав. Він розмальовував петлі й вигини їхніх літер, прикрашав почерком «губар» посуд та дерев’яні вироби, навіть золоті персні. Проте коли йому довелося поринути в редагування арабської брошури з інструкціями для холодильників фірми «Дженерал Електрик», він виявив, що, попри всю майстерність у писанні почерками «сульс» та «мухаккак», не знає, як розставляти оголоси в арабській мові. Можна було з упевненістю сказати, що Омар Абдульлатиф Базербаші з вулиці Клемансо блискуче вмів малювати літери та слова, але зовсім не знав правил письма.
Він здався і передав цю роботу п’ятдесятилітній пані, одній з працівниць «Друкарні братів Карамів», яка здобула собі славу інтелектуалки тим, що придбала зелену дошку, яку повісила коло свого столу, і щодня писала на ній крейдою видатну цитату якогось світового авторитета. Вранці вона охоче взялася за редагування, але вже по обіді прийшла в офіс Абдалли Карама, щоб повідомити, що капітулює; і власник друкарні попросив її попрацювати ще трохи, доки йому вдасться знайти нового постійного коректора.
Наступного дня саме у слушний час нагодився Фарід. Пані передала йому роботу, усміхнулась і запитала, чи він є у фейсбуці, «книзі облич», як вона дослівно назвала арабською, — у місці, де вона зазвичай видобувала афоризми та відомі вислови, які потім писала на дошці. Його негативна відповідь була рішучою, він ігнорував подібне — не хотів відкриватись і давати будь-який доступ до свого приватного життя. Пані пішла, так і не зрозумівши, що він має на увазі під «приватним життям»: вона була щаслива оголосити про народження першого внука на своїй сторінці й лайкала кожного, хто розділяв з нею цю радість. Вона продовжувала дивитися на Фаріда Абу Шаара з-за свого столу, а наступного дня написала на зеленій дошці вислів Віктора Гюґо: «Жінка поєднує реальну силу та оманливу слабкість».
Фарід Абу Шаар не просто не знався на комп’ютерах та соціальних мережах — усе в його зовнішності відгонило старомодністю, хоча йому було не більш як тридцять, що не сховалося від очей Абдалли Карама, коли він уперше прийняв його в друкарні й позбавив надії видати книжку. Його костюм був пошитий із сірої картатої тканини, яку можна було знайти хіба що у кравця з якогось закинутого кварталу, котрому одного разу пощастило дешево купити англійське костюмне полотно, і він узявся переконувати своїх нечисленних клієнтів убратися в цей «натуральний» матеріал. Він носив широку червону краватку, зачісував назад волосся і говорив з такою природною літературною красномовністю, наче читав зі старої книги. Коли Дудуль запитав його, чи добре він володіє арабською, Абу Шаар відповів, наче його образили, що він «народжений у мові племені Таґліб», і спадкоємець друкарні зрозумів, що він має на увазі, але не збагнув згадки про плем’я, яке заснувало ринок Оказ та одним із перших підтримало Пророка Мухаммеда.
У день, коли йому запропонували роботу коректора, Фарід гадав, що однозначно відмовиться від неї, але потім трохи завагався, коли нашвидку оцінив своє становище: він живе з матір’ю, останній, хто залишився з нею в домі їхньої родини після того, як його брати одружились і оселилися зі своїми сім’ями окремо. Вона витрачала на нього частину своїх заощаджень, але заперечувала це перед його братами, кажучи, що це він дає їй гроші, а не навпаки, адже він працює і має дохід. Фарід працював нестабільно і за маленьку зарплату: на вітринах магазинів та книгарень у Форн аш-Шеббаку, де мешкав, він вішав оголошення, що дає приватні уроки для школярів, і батьки не барилися телефонувати йому, скаржачись на низькі оцінки дітей.
