Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі
Він з’явився перед своїми працівниками вперше, разом зі своїм батьком, — знесилений, зі шрамом, що різко виділявся на обличчі, одягнений у коричневу чернечу рясу, підперезану на талії мотузкою і з відкинутим назад каптуром, у відкритих сандалях без шкарпеток. (Коли страх за життя Абдалли досяг кульмінації, коли доктор Гусн, випускник канадського університету Мак-Ґілла, особистий лікар короля Саудівської Аравії та численних шейхів і емірів Перської затоки, відомий своїми досягненнями в нейрохірургії та пошуком ефективного лікування від епілепсії, стояв збентежено перед його родиною та дружиною, справляючи враження людини, яка зовсім не розуміє, що діється з Абдаллою, і розповідав їм про американський підхід до визначення ймовірності виживання у відсотках, — саме в ту мить їх відвідала родичка матері Абдалли, сестра Бернадет з ордену Дитятка Ісуса, настоятелька монастиря Святого Сімейства в Бейруті. Вона запропонувала їм те, від чого дружина Лутфі Карама, набожна маронітка, ревна до всіх вимог благочестя ще змалечку, не змогла відмовитися: нехай вона заприсягне, що якщо її єдиний син знову стане на ноги і повернеться до звичайного життя, то впродовж місяця він носитиме рясу святого пустельника Антонія Великого.)
Його зустріли оплесками, подали заморожені солодощі й пахлаву, яку один з працівників того ранку привіз із Триполі. Інший співробітник прочитав вірш у жанрі заджаль, а одна з прибиральниць довго вітала його радісними пронизливими вигуками, бажаючи «панові Абдаллі» здоров’я та довголіття, і всі вітання змішалися з радістю від вдалого тестового запуску нового обладнання. Відповідальний за архіви відкрив пляшку дорогого шампанського, а один з дизайнерів повісив ікону Богородиці — Заступниці моряків на металевий корпус «Гайдельберґа», найсучаснішого цифрового друкарського верстата на Близькому Сході, який працював з п’ятьма кольорами, мав довжину 13 метрів і був розрахований на формат друкованих аркушів 63,78 х 47,24 дюйма. Він був оснащений металевими сходами й екранами для спостереження за роботою та регулюванням параметрів.
Майстер Аніс був вражений габаритами верстата. Ще до того, як пристрій доставили, він почув, як розхвалювали виняткову друкарську потужність, тож тепер не відходив від нього далеко й особисто стеріг його, роздивлявся, що видруковує його горнило, перевіряв кольори, підчищав найменші плямки, притискався до нього вухом, прислухаючись до звуків і марно намагаючись порівняти функції з тими, які він випробовував на попередніх верстатах. Удома за вечерею йому подобалося весело розказувати дружині, описуючи верстат, що джин там поставив собі намет усередині.
14
Наприкінці дня Фарід Абу Шаар тримав у руках дорогоцінну книжку, що опинилася на його столі, неначе це янгол, пролітаючи, забрав рукопис, а повернув надруковану збірку. Фарід ніс її додому, не припиняючи гортати сторінки, щоб упевнитися, що в ній усе на місці.
Він не знав, у кого запитати про те, що сталося. Якщо він розповість, ніхто не повірить. Фарід уже здогадувався, що колеги сміються з нього за спиною. Він хотів би, щоб у нього був ще один примірник, хоча б один, який він міг би подарувати матері, щоб вона неспішно читала, коли його не буде вдома (сидячи на балконі, де він зазвичай заставав її, коли повертався додому рано), і своєю інтуїцією зрозуміла всі його поривання. Вона ховає голову в тіні, а тіло тримає на сонці і плете светрик з вовни для одного з маленьких онуків на майбутню зиму. Зараз вона не буде цікавитися його справами, бо зайнята нескінченною роботою на кухні. Він зачинив двері у свою спальню і почав перечитувати свої слова, не впізнаючи їх у такому новому вигляді. Читав уголос, наспівно, протяжно, і речення викликали в ньому нові осяяння, не знані раніше. Раптом йому спало на думку: те, що він так обережно тримає в руках, можливо, не що інше як сторінки, написані рукою, і тому в нього є тільки цей унікальний екземпляр. Він сказав собі, що все, що сталось останнім часом, — справа каліграфа з друкарні, який так пишався кілька днів тому, що його вибрали оздобити мечеть Мухаммада аль-Аміна рядками з Корану. Він згадав, як той наблизився до його столу, і з виразу його обличчя було видно, що він має щось йому розповісти:
— Ти питав мене про грецькі імена. Дівчат називають Афродіта, Мінерва, Афіна та Аполлонія!
Він пішов далі і назвав також італійські, турецькі й французькі імена, а потім хитро глянув на Фаріда і сказав:
— Але Персефона — безсумнівно, найгарніше серед них!
Фарід торкався пальцями гострих країв книги, гладив сторінки, перевіряв, як вона відблискує у світлі електричної лампи, доки не помітив абсолютну схожість літер, що повторювались, особливо літер каф (ق) та лям з аліфом (لا), і переконався, що жоден каліграф не здатен скопіювати їх ось так, абсолютно ідентично, і що це таки машинний друк. Ці сумніви повернули його на самий початок, і він став чекати, коли решта примірників з’являться невідь-звідки.
Фарід поклав книгу в піджак і викликав таксі до «Лос Латинос» на межі з вірменським кварталом. Після гарячково-активного тижня в нічному клубі було тихо.
* * *
Власник клубу Айюб був родом з того самого села в долині Бекаа, що й Абу Шаар. Для Фаріда він був найкращим і незмінним другом юності в літню пору. Айюб проводив один місяць у бабусі «в горах», а на решту часу місто цілковито поглинало його. Він з ранніх років був експертом у звабленні жінок: свої завоювання Айюб розпочав у п’ятнадцять років і переповідав їх своїм зачудованим друзям, які не знали міста і його звичаїв, а відтак вірили йому і собі поринали у мрії. Він класифікував жінок за щиколоткою: якщо вона тоненька і явно проступає кісточка, то її власниця дуже охоча до любощів. Якщо ж дівчина стоїть на округлій повненькій щиколотці, то вона дотримується строгих добропорядних принципів і «здобути» таку складно. Коли ж Фарід не погоджувався з ним, Айюб різко відказував, що кожен має робити свою справу: «Я ніколи не сперечався з тобою в питаннях літератури чи письма, ось і ти залиш жіночу тему мені!»
З
