Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі
13
Очі Абдалли, а також хранитель його таємниць та його батька. Він приходить у дім, не питаючи дозволу, грається з близнючками, смішить їх своїм акцентом та рухами. Песик ходить за ним, плутаючись у нього під ногами, а він гортає журнали мод, розкидані у вітальні, чекаючи на Персефону. Вона доручає йому справи, які не довіряє нікому, крім нього. Він упізнає її настрій вранці з тону голосу, навіть до того, як вона з’явиться перед його очі зі спальні, до того, як завершить чепуритись, і він завжди завбачливо готовий до її появи.
Аніс представляв сім’ю Карамів після того, як Абдалла постраждав від вибуху. Коли останньому робили серйозні операції, його батько Лутфі невідлучно й нервово чергував годинами в залі очікування у лікарні, передавши офіс під нагляд Анісу аль-Хальвані. Той спокійно і витримано вирішував справи, сумлінно вникаючи в те, чим займався, і перевіряючи всі цифри, які йому передавали, так, наче він не був колегою цих працівників, що посміювалися з його серйозності і крадькома іронічно поглядали в його бік. За той недовгий час, що він провів за столом директора, у нього відбулася телефонна розмова з банком, під час якої працівниця повідомила йому байдужим тоном, що баланс на рахунку братів Карамів значно перевищений і що власникам друкарні необхідно якомога швидше зв’язатися з банком. Коли ж він з наївною доскіпливістю запитав, наскільки перевищений баланс, йому відповіли, що про ці справи говоритимуть тільки із зацікавленою стороною і аж ніяк не по телефону.
У день, коли лікарі вирішили вивести Абдаллу з коми, у якій він провів понад два місяці, вони запросили всю родину Карамів. Абдалла мимрив і говорив слабким голосом, на обличчі були бинти. Він попросив води, щоб утамувати спрагу, впізнав усіх одного за одним і спокійно запитав, що він тут робить. Йому повідомили, що він постраждав від вибуху, і він був останнім, хто дізнався про вбивство прем’єр-міністра. Абдалла став однією з випадкових жертв цього замаху, а також одним із свідків, чиї слова мали бути зафіксовані слідчим, хоч він і не міг розповісти багато про те, що сталося. Трохи згодом він пригадав, що його дружина була вагітна двома близнючками, і вона розказала йому, що вони з’явилися на світ і чекають на нього, щоб їх можна було охрестити й вибрати їм імена. А коли вона сказала, що одягла на ніжку однієї золотий браслет, щоб відрізняти її від сестри, він уперше всміхнувся. Його батьки були сповнені надії на його одужання і не могли стримати сліз, тож вийшли в коридор, а Персефона залишилася сидіти в палаті, заново знайомлячись із чоловіком.
Лікарі поставили йому нікелеву пластину в плече після того, як видалили плечовий суглоб і замінили на штучний. Щоку зашили численними хірургічними швами, взявши попередньо тканини зі стегна, і повідомили йому, що слід від рани на обличчі залишиться на довгі роки. Найскладнішою була операція з вилучення осколка, що застряг у лобовій частці мозку, між сочевицеподібним і хвостатим ядрами. Операція тривала десять годин. Потрібно було розширити отвір у черепі й вирізати клаптик шкіри у вигляді підкови. Після операції лікарі не могли точно знати, якої шкоди завдав осколок і як він вплинув на «вищі функції» мозку: вони чекали, що він опритомніє, повернеться до звичайного життя, і лише через місяць можна буде оцінити його стан.
Його відрихтували, причепурили, залишили пов’язку на правій щоці й відправили додому. Кімнату для гостей облаштували відповідно до його потреб і щоб полегшити тягар, що впав на його дружину, як казав він спочатку. До нього приставили медсестру, що супроводжувала його на довгому шляху до видужання, а Флер приносила двічі на день Сабін та Ніколь, щоб він цілував їхні ніжки та грався з ними, а їхній сміх заповнював кімнату. Його відвідували друзі: вони разом обговорювали події та будували передбачення щодо позиції Америки, оплакували обвал ставок банківських депозитів та цін на нерухомість, стежили за заявами Ірану й очікували кількох «важких місяців», після яких напруга спаде. У кімнаті його також навідав кремезний чолов’яга, якого всі називали Абу Хусейн. Він розповідав йому анекдоти, з яких сам перший і починав голосно реготати. Абдалла надавав великого значення цьому візиту, під час якого Абу Хусейна супроводжував і майстер Аніс. Вони навіть подзвонили Лутфі, батькові Абдалли, який знав гостя, щоб він теж приєднався до прийому та обміну новинами.
Персефона саме сиділа з ним, читала йому розділ з роману «Чорна жоржина», коли її урвав жахливий шум. Вона вийшла на балкон, де вже були працівники друкарні, які дивилися на чорну хмару, що нависла зі сходу на дві-три вулиці. Через півгодини теленовини інформували з місця вибуху: відомий журналіст, що отримав безліч погроз, якщо він продовжить писати свою щотижневу колонку, саме заводив двигун свого авто, коли спрацювала вибухівка, закладена під його «фольксваґен». Вибух розірвав його на шматки і вбив бакалійника, котрий стояв на протилежному боці вулиці під гроном бананів.
* * *
Період персонального нагляду закінчився, і хірург із переможним захватом констатував, що хворий повністю повернув свої фізичні та інтелектуальні можливості. Медсестра пішла, але Абдалла захотів лишитись у гостьовій кімнаті, що спровокувало чутки, наче він закохався в медсестру, тому що дружина не дбала про нього так, як слід було б у його стані. Пліткували, що вона була зайнята близнючками і тим, як відлучити їх від грудей.
Насправді ж вона рідко заходила в кімнату для гостей, де облаштувався тепер Абдалла, навіть удень. Минули тижні відтоді, як вона перестала
