Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

Господь милостивий не допустив цього, давши силу і волю для порятунку Церкви православної рабу своєму Петру, гетьману Конашевичу!

Великий був чоловік, бо великі й славні справи творив він на землі. Важко йому було. Небагатьом він міг довіритися. Але саме єпископа Володимирського і Берестейського Єзекіїля Курцевича взяв із собою козацький гетьман для подання королю Сигізмунду вимог Війська Запорозького напередодні османського вторгнення і подальшої битви під Хотином. Поради та настанови владики Єзекіїля завжди були слушними і справедливими. Багатьох отців церкви дивувала їх близькість. Здавалося, більше довіри у Петра Конашевича мало би бути до того, з ким знайомий з юності, до сина шляхтича Іова Борецького.

З ним майбутній гетьман здружився в роки навчання у Львівській братській школі. Його й просив козацький гетьман висвятити на митрополита Київського і Галицького!

Але не з вірним другом юності радився в певних справах козацький ватажок, а з владикою Єзекіїлем. Бо справи ті були особливими. Таємними!

Після приємної для душі й тіла ранкової молитви владика покинув тісну келію і рушив до внутрішнього двору братського монастиря.

Тут, біля свіжої могили титаря[38] братського монастиря і школи при ньому раба Божого Петра Конашевича, вже з похиленою головою стояв митрополит Київський і Галицький владика Іов. Титулований «екзархом Константинопольського престолу», митрополит славився благочестям, благодійністю і вченістю, так само як і захистом православ’я проти унії. Надійна і міцна стіна православ’я!

Весна того року затрималася. Аж на другий тиждень квітня війнуло теплом і висушило мокроту. А особливо тішило те, що теплий вітерець звільнив сонячний лик від довжелезних свинцевих хмар. Назустріч сонечку скоро з набряклої утроби землі виповзла перша трава, а на деревах почало розпускатися листя. Усміхнувся щедрості небесній владика Єзекіїль і вклонився митрополиту.

— Гарний день починається!

— Усе в руці Божій, — кивнув митрополит, не зводячи очей із могильного пагорба.

Знову тихо й благочестиво в монастирі. Вже два дні як покинули Київ козаки Конашевича, прозваного між них Сагайдачним. Поховали свого гетьмана у Богоявленській церкві братського монастиря. Поклали нагрудний срібний хрест найпершого з козаків на престол святого Іоанна Золотоустого в тому-таки храмі. У недобудованій трапезній випили й закусили. Та й миттю розлетілися, на подив і смуток усіх шинкарів київських, котрі гадали, що здеруть грошенят на третій та дев’ятий поминальні дні.

Залишилася печаль і пам’ять про товариша юних років та про зрілого, мудрого чоловіка, що не дав загинути православ’ю під натиском католицької Польщі. І є чимало тих, хто продовжить труди прославленого гетьмана. Хто збереже й примножить славу ліпшої з церков і стане на захист православ’я. Найперший з них — владика Єзекіїль.

Митрополит насилу відірвав очі від могили і з прихильністю глянув на владику, що стояв поруч. І просвітліло обличчя. Ні, не усміхнувся, лише ще раз вдячно кивнув.

Та перевів погляд — і тут-таки насупив сиві брови.

Владика Єзекіїль простежив за поглядом митрополита і сам тяжко зітхнув. До них, а точніше до могили великого і славного чоловіка, заледве притримуючи парчу дорогої сукні, в соболиному кожушку нарозхрист, майже бігла дружина покійного гетьмана Анастасія Конашевич.

Із роду православних волинських шляхтичів Повченських, Анастасія стала під вінець із майбутнім гетьманом у неповні шістнадцять років. Незабаром народила сина — і переконалася в тому, що ні тепло сімейного вогнища, ні ніжність, ні любов не здатні утримати в обіймах того, кого небеса благословили на ратний подвиг. І оскільки глава сім’ї весь час десь бився, турботи про сина і велике господарство лягли на плечі Анастасії. Незабаром з’ясувалося, що це дуже міцні плечі, здатні не лише давати раду господарським справам, а й нерідко очолювати загін озброєних слуг. Бойова і гонорова пані Конашевич, прикриваючись славою чоловіка і всезагальною повагою до нього, навіть не з’являлася на численні суди і рвала на шматки представлені їй скарги скривджених. Її по-справжньому боялися і при зустрічі опускали очі. Всі чоловіки. Крім Івана Пйончінського. Цей пан в останні роки став таким невід’ємним від пані гетьманші, як і заплічні крила від залізних польських гусарів.

Саме він зараз і викликав прихований гнів митрополита, вже сповіщеного про переїзд пана Пйончінського в будинок Конашевичів на Подолі. Саме йому був украй не радий і єпископ, який знав про те, що цей шляхтич часто відвідує Замкову гору, де осів польський комісар і таємний посланник Якуб Собеський.

Крім утішальника вдови Івана Пйончінського, за гетьманшею слідували нотаріус і його помічник з чорнильним приладдям на шиї та зі шкіряною скринькою в руці.

— Ох ці справи опікунські, — тихо застогнав владика Іов і простягнув руку для цілування.

Анастасія ковзнула губами вздовж простягнутої долоні й тут-таки високими грудьми впала на вогку землю могильного пагорба. Її спробували підняти пан Пйончінський і нотаріус, але вдова так зиркнула, що вони одразу ж і відійшли.

Перехрестившись, митрополит співчутливо похитав головою.

— На все воля Божа. І в радості, і в печалі ми славимо Його. А більш ті, хто в скорботі молиться. Залишимо, владико Єзекіїлю, рабу Божу Анастасію для довгої скорботи і молитви про її чоловіка, раба божого Петра.

Єпископ радо кивнув, але не встигли владики ступити й кроку, як дорогу їм перегородила розчервоніла вдова.

— Закликаю до Господа Всемогутнього і до тебе як до отця свого духовного, владико Іове! До тебе, хто з волі покійного гетьмана виконує обов’язки опікуна його сім’ї! Не дай загинути в злиднях!

Митрополит спробував обійти огрядну вдовицю, але це було не так і легко, враховуючи її розпростерті руки.

— Дитино моя, — якомога спокійніше почав владика Іов. — І я, твій опікун, митрополит Київський і Галицький, і другий, волею покійного гетьмана, опікун — славний воїн Оліфер Голуб, хто гідно займе місце славного в перемогах раба Божого Петра, вже дали тобі звіт про те, як доблесний гетьман Конашевич-Сагайдачний розпорядився своїм майном. Я вже казав, що...

— Ох, ох, ох... — заломила руки вдова і мало не впала на камінь монастирського двору. — Нещасна я. Ох, пренещасна. Видно, любив мій славетний чоловік камінь монастирів і церков більше, ніж дружину свою вірну і сина єдиного. Усе! Усе віддаю вам!..

— Згідно із заповітом, обдарував покійний гетьман не лише Львівський та Київський братські монастирі, але також і...

Не зумів закінчити владика Єзекіїль слово своє. Повисла на його грудях огрядна удовиця так, що шви на єпископських шатах тріснули. Краще вже вийшов би на світ Божий владика як звичайно — у