Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері

— Якщо й мала, то ніхто його ніколи не чув. Вона приїхала з Нової Шотландії й сорок років пропрацювала в Джорджа Прінгла. Сказала, що її звуть панною Кінсі, то всі її так і кликали. А коли нагло вмерла, то й з’ясувалося, що імені її ніхто не знає, а родичів, яких можна запитати, у неї нема. От вони так і написали. Джордж Прінгл дуже гідно поховав її й сам заплатив за надгробок. Вона була сумлінна й працьовита, але, побачивши її, ви собі подумали б, що вона з народження так і була панною Кінсі. Тут лежить Джеймс Морлі з жінкою. Я була в них на золотім весіллі. Таке свято влаштували — квіти, подарунки промови, і їхні діти з’їхалися звідусіль, а самі вони всміхалися й кланялися, хоч як ненавиділи одне одного.

— Ненавиділи?

— Люто ненавиділи, дорогенька. Усі це знали. Багато років ненавиділи — власне, усе своє подружнє життя. Вони посварилися дорогою додому із церкви щойно після вінчання. Я часто думаю, як це їм удається так мирно лежати тут обіч.

Енн здригнулася. Як це жахливо — сідати щодня за спільний стіл, лягати спати разом, хрестити у церкві дітей — і при цім усім ненавидіти одне одного! Вони ж мали спершу бути закохані! Хіба таке можливо — щоб колись вона й Гілберт… але ні! То все Прінгли діють їй на нерви.

— А тут лежить Джон Мактаб. Такий був красень. Кажуть, буцім то через нього втопилася Анетта Кеннеді. Мактабів усіх Господь не обділив уродою, та вірити їм було не можна ні на гріш! Тут колись стояв надгробок їхнього дядька Семюеля. П’ятдесят років тому надійшла звістка, що він потонув у морі, а тоді він повернувся живісінький — і надгробок забрали. Та чоловік, у якого вони той надгробок купили, не схотів узяти його назад, і тоді Семюелева жінка зробила з нього дошку для тіста. Дошку для тіста з мармурової плити! Але вона казала, що то був дивовижно зручний надгробок. Діти Мактабів завжди приносили до школи печиво з випуклими літерами й цифрами — фрагментами епітафії. Усіх пригощали, та я не могла змусити себе з’їсти бодай одненьке. Щодо цього я страшенно забобонна. А тут лежить пан Гарлі Прінгл. Якось він програв передвиборче парі, то мусив за це провезти Пітера Мактаба головною вулицею у возі, надівши жіночого капелюшка. Увесь Саммерсайд вибіг на це подивитися — крім Прінглів, звісно. Ті ледь не вмерли від ганьби. А тут лежить Міллі Прінгл. Я дуже її любила, хоч вона й із Прінглів. Така була гарненька, і ходила так легко, ніби фея. Знаєте, люба, часом я думаю, що такими вечорами, як нині, вона тихенько вислизає з могили й танцює, як танцювала колись. Та, мабуть, для християнки це нечестиві думки — як ви гадаєте, панно Ширлі? Тут лежить Герб Прінгл. Дотепний був чоловік — завжди всіх смішив, а ще був уголос розсміявся в церкві, коли Міта Прінгл схилила голову в молитві, і з квітів на її капелюшку вискочила миша. Мені було геть не смішно. Я не знала, куди побігла та миша, тож підіткнула спідницю довкола ніг і так сиділа до кінця служби; утім, уся проповідь була для мене зіпсована. Герб сидів позад мене, і як же він реготав! Ті, хто не бачили миші, певно, вирішили, що він збожеволів. Я аж злякалася, що той регіт ніколи не вщухне. Якби Герб був живий, то вступився б за вас і перед самою панною Сарою. Ну, а це, звісно, пам’ятник капітанові Аврааму Прінглу.

Пам’ятник вивищувався над усім цвинтарем. Чотири похилі кам’яні плити утворювали прямокутний п’єдестал, на котрім маячіла велетенська мармурова колона, увінчана незугарною задрапованою урною, попід якою дмухав у ріжок товстий херувим.

— Який потворний! — щиро вигукнула Енн.

— Ви так вважаєте? — панна Валентина була, здавалося, вражена. — Коли його звели, усі казали, що він дуже гарний. Оце мав бути архангел Гавриїл, що дме в трубу. Як на мене, цей пам’ятник додає цвинтарю шляхетності. Він коштував аж дев’ятсот доларів. Капітан Авраам був славним чоловіком. Шкода, що він помер. Якби капітан був живий, вони б вас так не мучили. Не дивно, що Сара й Еллен пишаються ним, хоча деколи аж надто кирпу гнуть.

При виході зі цвинтаря Енн озирнулася.

Над безвітряною землею залягла дивна, погідна тиша. Довгі персти місячного сяйва пронизували темні силуети ялин, подеколи торкаючись могильних плит і витворюючи між ними химерні тіні. Та все ж старий цвинтар не був похмурим місцем. Після оповідок панни Валентини поховані там люди видавалися живими.

— Я чула, що ви пишете, — занепокоїлася панна Валентина, ідучи стежиною разом із Енн. — Але ж про те, що я розповіла, ви писати не будете, правда?

— Обіцяю, що не буду, — відповіла Енн.

— Як ви гадаєте, це кепсько… чи небезпечно — погано казати про мертвих? — дещо стривожено запитала панна Валентина.

— Не думаю, що це небезпечно чи кепсько, — мовила Енн. — Хіба що… трішки нечесно — як ударити того, хто не може себе захистити. Але ви ні про кого не сказали нічого лихого, панно Кортлоу.

— Я сказала, що Натан Прінгл вважав, ніби жінка хоче його отруїти…

— Але ж ви не сказали, що то був достеменний факт… — і панна Валентина впевнено й спокійно рушила своєю дорогою.

6

«Сьогодні я помандрувала на цвинтар, — писала Енн того ж вечора Гілбертові, діставшись додому. — Мені здається, „помандрувати“ — це таке чарівне слово, тож, коли тільки можу, я вживаю саме його. Мабуть, це звучатиме дивно, коли я скажу, що насолодилася прогулянкою на цвинтарі — але це справді так. Панна Кортлоу розповідала такі кумедні історії. Як тісно переплетено в житті кумедне й трагічне, Гілберте! Лиш єдине турбує мене — це історія тих двох, що півстоліття прожили разом, ненавидячи одне одного. Я не вірю, що це правда. Хтось сказав, що „ненависть — це лише заблукала любов“. Я переконана, що насправді вони кохали одне одного — так само, як я кохала тебе всі ті роки, коли певна була, що ненавиджу, — і думаю, що смерть засвідчила їм це. Добре, що я зрозуміла свою помилку ще за життя. І дізналася, що у світі є й гідні Прінгли — серед померлих.

Учора ввечері я спустилася на кухню випити води й застала в коморі тітоньку Кейт, що робила собі масочку з маслянки. Вона попросила не