Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері

Та все ж, озирнувшись довкола, я хоч-не-хоч пошкодувала цих стареньких. Бо ж і їхній дім колись був ЖИВИЙ — тут люди народжувалися… вмирали… раділи… засинали й впадали у відчай, тішилися, боялися, любили, сподівалися й ненавиділи. А тепер йому лишилися тільки спогади, якими живуть господині… та їхня пиха.

Тітонька Четті журиться — нині, витягаючи для мене чисті простирадла, на одному з них, посередині, вона уздріла складку у формі багатогранника. На її думку це віщує смерть у домі. Тітоньку Кейт ці забобони дуже сердять — а мені вони подобаються. Забобонні люди додають життю свіжих барв. Як, напевно, потьмянів би світ, де всі були б розважливі, мудрі та БЛАГОПРИСТОЙНІ. Про що б ми тоді говорили?

Позавчора в нас сталася нова „котострофа“. Димко цілу ніч блукав на вулиці, попри всі розпачливі вечірні заклики Ребекки Дью. А вранці повернувся… ох, у якому стані! Одне око геть запливло, на морді ґуля завбільшки з куряче яйце, хутро суціль заляпане болотом, а одна лапа прокушена наскрізь. І все ж як тріумфально, без найменшого каяття поглядав він довкола вцілілим оком! Удови були нажахані, проте Ребекка Дью врочисто заявила: „Цей Кіт іще в житті так добряче не бився. І я певна, що тому іншому котові дісталося ще більше!“

До затоки крадеться туман, ховаючи від очей ту червону дорогу, що її всю хоче пройти маленька Елізабет. По всіх городах палять бур’ян та висхле осіннє листя, і дим, переплітаючись із туманом, додає Примарному провулку чарівливості й моторошної таємничості. Надходить ніч і моє ліжко промовляє: „У мене є для тебе сон“. Я вже звикла залазити в ліжко драбинкою… і спускатися теж. Ох, Гілберте, я нікому не розповідала, та це надто кумедний епізод, щоб довіку тримати його в таємниці. Першого ранку в Шелестких Тополях, прокинувшись, я геть забула про драбинку й бадьоро вискочила з ліжка, приземлившись, „мов віз із цеглою“, за висловом Ребекки Дью. На щастя, я нічого собі не зламала, та цілий тиждень ходила побита й уся в синцях.

З маленькою Елізабет ми тепер добрі подруги. Вона щодня сама приходить до стіни по молоко, бо Жінка лежить удома, хвора на те, що Ребекка Дью називає словом „брунькит“. Ми зустрічаємося біля хвіртки — вона чекає на мене, її величезні очі сяють відблиском призахідного сонця. Ми розмовляємо через двері, яких уже багато років ніхто не відчиняв. Елізабет маленькими ковтками, якнайповільніше п’є молоко, щоби продовжити нашу розмову. І щойно вона допиває останню краплю, знов і знов долинає стукіт у невидиму шибу.

Я вже довідалася, яка приємність чекає на неї в Завтра — вона одержить лист від батька. Досі він іще ніколи не писав їй. Хотіла б я знати, про що думає цей чоловік!

— Бачте, йому гидко на мене дивитися, панно Ширлі, — сказала вона, — та може, він захоче якось мені написати.

— Хто сказав, що йому гидко на тебе дивитися? — обурилася я.

— Жінка, — щоразу, як Елізабет промовляє слово „Жінка“, я уявляю собі цю стару у вигляді великої сердитої літери „Ж“ — сухореброю й незграбною. — Мабуть, воно й справді так, інакше він приїздив би до мене.

Того вечора вона була Бет — вона говорить про батька лише тоді, коли почувається Бет. Коли вона Бетті — позаочі дражнить бабусю й Жінку, а тоді стає Елсі й шкодує про це, і хоче зізнатись, але боїться. Зрідка вона стає Елізабет — і тоді в неї личко істоти, що наслухає казкову музику й розуміє мову троянд і квітів конюшини. Вона дивовижна дитина, Гілберте — чутлива, мов тонкі листки на шелестких тополях, і я дуже її люблю. І як же я лютую від самої думки, що ті бабиська змушують її лягати спати в темряві!

— Жінка сказала, що я вже велика, тож мушу спати без світла. Але, панно Ширлі, у темряві я мовби зовсім маленька, бо ніч така величезна й жахлива. І ще в моїй кімнаті стоїть опудало ворони, а я його боюся. Жінка сказала, що воно видзьобає мені очі, якщо я буду плакати. Але я не вірю в це, панно Ширлі, та все одно мені страшно.

У темряві всі речі ШЕПОЧУТЬСЯ між собою. Але в Завтра я нічого не боятимуся — навіть того, що мене вкрадуть.

— Елізабет, але ж тебе ніхто не вкраде.

— Жінка сказала, що вкрадуть, коли я ходитиму сама чи розмовлятиму із чужими. Але ви — не чужа, так, панно Ширлі?

— Звісно, мила. Ми з тобою завжди були знайомі в Завтра, — відповіла я».

4

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд,

10 листопада

«Коханий!

Досі найбільшим моїм ворогом був той, хто повсякчас псував кінчик мого пера. Та я не можу довго сердитися на Ребекку Дью за те, що вона бере моє перо, щоб переписувати рецепти, доки я в школі. Ось нині вона знову це зробила, і ти цього разу не одержиш ані довгого, ані любовного листа.

Най-найкоханіший!

Щойно стихла остання пісня цвіркуна. Вечори настали такі холодні, що Ребекка Дью принесла до моєї кімнати невеличку круглобоку довгасту грубку. За це я пробачаю їй своє перо. Ця жінка може воістину все; а ще вона завжди розпалює в грубці вогонь до мого повернення зі школи. Грубка малесенька — я могла б узяти її в руки. На своїх чотирьох кривуватих залізних ніжках вона нагадує кумедного чорного песика. Та коли закласти в неї трісок і запалити — вона розквітає, мов рожева троянда, від неї лине дивовижне тепло й невимовний затишок. І зараз я сиджу біля неї, умостивши ноги на цегляній підставці і, поклавши папір на коліна, шкрябаю тобі цього листа.

Усе місто — чи майже все — на танцях у Гарді Прінгла. Мене не запросили, і Ребекка Дью обурилася цим настільки, що я співчуваю Димкові. Та щойно згадаю доньку цього Гарді, Майру, вродливу, але геть нетямущу, яка намагалася в контрольній роботі довести, буцім сума квадратів катетів дорівнює квадратові ГІПОТАМУЗИ, як прощаю ввесь прінглівський клан. Минулого тижня вона заявила, що шибениця — це „збитошне дівчисько“! Утім, будьмо справедливі — кумедні помилки роблять не самі лише Прінгли. Нещодавно Блейк Фентон назвав алігатора „величезною комахою“. Отакі вони, радощі вчительського життя!

Здається, скоро піде сніг. Люблю ці останні осінні