Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері
8
(Уривок із листа до Гілберта).
«Я сиджу у своїй башті, а Ребекка Дью на кухні співає різдвяний гімн „Якби мені вгору зійти“. І це нагадує мені, що дружина пастора запросила мене співати в церковнім хорі! Звісно, до цього її змусили Прінгли. Тож я співатиму в церкві у ті неділі, коли не їжджу в Зелені Дахи. Прінгли простягли мені руку щирої дружби та прийняли мене враз і беззастережно. Прецікава родина!
Я відвідала вже три вечірки у Прінглів. Не зловтішатимусь, та все ж мені здається, що всі їхні дівчата копіюють мою зачіску. Але, як то кажуть, наслідування — це найщиріші лестощі. І знаєш, Гілберте, Прінгли мені справді подобаються; я завжди відчувала, що так і буде, коли тільки вони дадуть змогу потоваришувати з ними. Підозрюю навіть, що рано чи пізно мені сподобається й Джен. Вона може бути чарівна, коли захоче, а зараз очевидно, що їй хочеться саме цього.
Учора я ввійшла прямісінько в лев'яче лігво — іншими словами, піднялася на квадратний ґанок Ялинового Затінку з чотирма побіленими чавунними урнами по кутках, і подзвонила у дзвоник. На поріг вийшла панна Монкман і я запитала дозволу взяти маленьку Елізабет на прогулянку. Я не чекала згоди, та Жінка зайшла всередину, порадилася з пані Кемпбелл, а тоді вийшла й буркнула, що Елізабет може піти, тільки щоб я була така ласкава не затримувати її допізна. Цікаво, невже й сама пані Кемпбелл дістала відповідні вказівки від панни Сари?
Елізабет, оніміла від щастя, вистрибом збігла зі сходів униз до мене, схожа на різдвяного ельфа у своїм червонім пальтечку й зеленім капорі.
— Я вся тремчу від хвилювання, панно Ширлі, — тихенько проказала вона, коли ми вийшли за ворота. — Зараз я Бетті — я завжди Бетті, коли почуваюся так.
Ми зайшли „дорогою, що веде на край світу“ настільки далеко, наскільки нам стало відваги, а тоді повернулися. Темна затока попід малиновим призахідним небом, здавалося, поволі тонула в країні мрій із її таємничими островами й недослідженими морями. Від думки про це мене охопив трепет, як і дівчинку, що трималася за мою руку.
— А якби ми побігли щодуху, панно Ширлі, ми могли би вбігти в захід сонця? — запитала вона, а мені прийшов на згадку Пол та його мрії про край Заходу.
— Для цього нам доведеться зачекати, доки настане Завтра, — відповіла я. — Поглянь, Елізабет, на той золотий острів із хмар просто над входом у затоку. Уявімо, що це і є твій Острів Щастя.
— Там десь є справжній острів, — замріяно відповіла Елізабет. — Він зветься Летюча Хмара. Правда, гарно? Мовби із самого Завтра. Я бачу його з віконця на горищі. Він належить одному чоловікові з Бостона — у нього там літній будинок. Але я бавлюся, наче він мій.
На ґанку я спинилася й поцілувала Елізабет у щічку. Ніколи не забуду її очей. Гілберте, це дитя просто марніє без любові!
Сьогодні, коли вона прийшла по молоко, я завважила, що очі в неї червоні від сліз.
— Вони… вони примусили мене змити ваш цілунок, панно Ширлі, — схлипнула Елізабет. — Я хотіла більше ніколи в житті не вмиватися. Я ПРИСЯГАЛАСЯ, що не буду вмиватися. Я не хотіла змивати ваш цілунок. І вранці я пішла до школи, не вмившись, але ввечері Жінка взяла і просто стерла його з милом.
Я не всміхнулася.
— Люба, не можна все життя прожити невмитою. І не журися через поцілунок. Я цілуватиму тебе щовечора, коли ти приходитимеш сюди, і тоді те, що ти вранці вмиватимешся, не матиме великого значення.
— Ви єдина в усьому світі, хто любить мене, — сказала Елізабет. — Коли ви розмовляєте зі мною, я чую запах фіалок.
Чи випадало комусь одержувати прекрасніший комплімент? Проте я не могла вдати, що не чула її першої фрази.
— Твоя бабуся теж любить тебе, Елізабет.
— Ні… вона ненавидить мене.
— Ти не все ще розумієш, мила. Твоя бабуся й панна Монкман уже старенькі, а старі люди легко дратуються. Ти іноді теж дошкуляєш їм, звісно. А ще… коли вони були малі, дітей виховували значно суворіше, аніж тепер. Вони тримаються давніх звичаїв.
Проте мої слова не переконали Елізабет. Вони справді не люблять її, і вона це знає. Вона скрадливо озирнулася на двері, щоб пересвідчитися, чи вони зачинені. Тоді рішуче проказала:
— Бабуся й Жінка — дві старі тиранки, і коли настане Завтра, я втечу від них на все життя!
Здається, вона чекала, що я помру від жаху. Підозрюю, що цими словами Елізабет хотіла мене вразити. Та я лише засміялася й поцілувала її. Надіюся, Марта Монкман бачила це з кухонного вікна.
Із лівого вікна моєї башти видно увесь Саммерсайд. Тепер це скупчення дружніх білих дахів — нарешті дружніх, відтоді, як ми помирилися із Прінглами. Там і тут у вікнах на піддашшях і горищах поблискує світло. Там і тут в'юниться із коминів примарно-сірий дим. У низько навислому небі яскраво мерехтять зірки. „Місто у сон поринає“… як гарно це звучить. Пам'ятаєш — „Ішов Галаад, а міста у сон поринали…“?[18]
Я така щаслива, Гілберте. Тепер я не мушу на Різдво вертатися додому, у Зелені Дахи, розбитою та переможеною. Життя дивовижне… дивовижне!
Як і фунтовий пиріг панни Сари. Ребекка Дью таки спекла його, вчинивши тісто згідно з усіма настановами. Це просто означає, що вона загорнула його в кілька шарів пергаменту й іще кілька рушників, і так лишила на три дні. Рекомендую.
(А все ж, як правильно казати — „рекомендую“ чи „раджу“? Попри те, що я бакалавр гуманітарних наук, у мене часто виникають подібні сумніви. Уяви, що було б, якби Прінгли дізналися про
