Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері
О другій ночі Енн прокинулася з думкою, що, певне, слід таки надіслати щоденник Енді Брайса до Кленового Пагорба. Зрештою, старі панни їй навіть трішки подобалися. І в них майже зовсім нічого не було, що зігрівало б душу — окрім гордості за батька. О третій вона прокинулася ще раз і вирішила, що не надсилатиме нічого. Панна Сара вдає, буцім недочуває — е, ні! О четвертій Енн завагалася знову, і врешті-решт постановила собі таки надіслати щоденник. Вона не буде ницою. Бути ницою, як Паї, здавалося їй бридким.
Отак вирішивши, Енн спокійно й глибоко заснула, міркуючи про те, як гарно буває прокинутися вночі під звуки заметілі, що стугонить довкола башти, а тоді затишно вкластися попід ковдрою й знову поринути в царство снів.
Уранці в понеділок вона охайно загорнула старий щоденник у папір і надіслала панні Сарі з короткою запискою:
Вельмишановна панно Прінгл!
Припускаю, що Вас може зацікавити цей щоденник. Пан Брайс дав його мені для пані Стентон, яка пише історію нашого острова. Утім, їй для роботи він навряд чи знадобиться, а Ви, імовірно, захочете лишити його собі.
Щиро Ваша,
Енн Ширлі.
«Як неприязно, — подумала Енн, — та я просто не можу писати їм щиро. Не здивуюся, коли вони бундючно пришлють мені його назад».
У ніжних блакитних сутінках того раннього зимового надвечір’я Ребекка Дью пережила найбільше потрясіння у своїм житті. Екіпаж власниць Кленового Пагорба проїхав дірчастим снігом уздовж Примарного провулку й спинився побіля Шелестких Тополь. З екіпажа вийшла панна Еллен, а за нею, на превеликий подив усіх свідків цієї сцени, — панна Сара, що вже десять років нікуди не виходила з дому.
— Вони йдуть до парадних дверей! — нажахано скрикнула Ребекка Дью.
— Куди ж іще можуть піти Прінгли? — відповіла тітонька Кейт.
— Так, авжеж… але вони ледь відчиняються, — трагічно мовила Ребекка. — Ви ж знаєте… ми їх не відчиняли опісля генерального прибирання тієї весни… Це була остання крапля!
Двері й справді не хотіли відчинятися, проте Ребекка Дью розчахнула їх із відчайдушним зусиллям і провела господинь Кленового Пагорба до вітальні.
«Слава Богу, нині ми там розпалили камін, — думала вона, — і, надіюся, Цей Кіт не лишив своєї шерсті на дивані. Якщо спідниця Сари Прінгл після гостини в нашій вітальні буде вся в шерсті…»
Ребекка Дью не наважилася й уявляти собі наслідки. Оскільки панна Сара запитала, чи вдома панна Ширлі, вона покликала Енн із її кімнати в башті й рушила на кухню, аж нетямлячись від цікавості, що ж привело «панянок Прінгл» до панни Ширлі.
— Якщо це нові їхні підступи… — похмуро буркнула Ребекка Дью.
Та й сама Енн спускалася до вітальні занепокоєна. Невже вони приїхали, щоб із крижаною зневагою повернути їй щоденник?
Щойно ж вона увійшла до кімнати, маленька зморшкувата панна Сара підвелася й заговорила без жодних передмов:
— Ми приїхали, щоб капітулювати, — проказала вона з гіркотою. — Ми нічого не можемо вдіяти. Ви ж, мабуть, усе зрозуміли, коли прочитали той жахливий запис про бідолашного дядька Майрома. Та це неправда… цього не могло бути! Він просто хотів поглузувати з Енді Брайса… Енді був такий наївний. Хоча всі, хто не належить до нашої родини, залюбки в це повірять. Ви знали, що це перетворить нас усіх на посміховисько — і навіть гірше! О, ви дуже кмітливі. Ми це визнаємо. Джен перепросить… і буде чемна… я обіцяю вам — я, Сара Прінгл! Якщо ви тільки не розкажете пані Стентон… нікому не розкажете… ми зробимо все… усе!
Панна Сара, тремтячи, перебирала вишуканий мереживний носовичок у маленьких руках із набубнявілими синіми венами. Енн дивилася на неї вражена й налякана. Сердешні старенькі гадають, ніби вона їм погрожує!
— Це непорозуміння… страхітливе непорозуміння! — вигукнула вона, хапаючи маленькі зморшкуваті ручки панни Сари. — Я не хотіла, щоб ви вважали, наче… Я просто подумала, що вам буде цікаво почитати всі ті деталі про вашого дивовижного батька! Мені й на думку не спало б розповідати комусь про той запис. Адже для мене він не має жодного значення. І я ніколи нікому не розкажу.
Якусь мить усі мовчали. Тоді панна Сара м’яко вивільнилася з рук Енн, піднесла носовичок до очей і сіла; її старече личко взялося ледь помітним рум’янцем.
— Ми… так, ми не зрозуміли вас, люба. І… ми негідно поводилися з вами. Ви пробачите нам?
Через півгодини — півгодини, що ледь не звели в могилу Ребекку Дью — обидві панни Прінгл пішли. То були півгодини дружньої розмови та обговорення інших, не таких дражливих фрагментів щоденника Енді. Вже на порозі панна Сара, яка впродовж усього візиту не мала жодних труднощів зі слухом, зупинилася й витягла з ридикюля аркуш, списаний гострим каліграфічним почерком.
— Я ледь не забула — колись ми обіцяли пані Маклін наш рецепт фунтового пирога. Ви могли б віддати їй оцей аркуш? І скажіть, що головне… найголовніше — неухильно триматися всіх настанов щодо вчинення тіста. Еллен, у тебе капелюшок перехнябився. Поправ його, доки ми не вийшли. Ми… ми були дещо схвильовані, коли вдягалися.
Удовам і Ребецці Дью Енн сказала, що віддала панні Сарі та панні Еллен старий щоденник Енді Брайса, тож вони приїхали подякувати за нього. Цим поясненням вони й удовольнилися, хоч Ребекка Дью відчувала, що за ним є щось більше… значно більше. Удячність за старий щоденник, весь укритий плямами від тютюну, ніколи не привела б Сари Прінгл до парадних дверей Шелестких Тополь. Ця панна Ширлі така потайна!
— Віднині раз на день я неодмінно відчинятиму парадні двері, — присяглася Ребекка Дью. — Просто щоби підтримувати їх у належнім стані. Бо я ледь не гепнулась була, коли вони зрештою відчинилися. Ну, так чи так, а ми нарешті маємо цей їхній рецепт фунтового пирога. Тридцять шість яєць! Якби ви спекалися Цього Кота й дозволили мені завести курей, ми могли б раз на рік дозволяти собі й цей пиріг.
Після цього Ребекка Дью рушила на кухню, де поквиталася з долею, видавши Цьому Котові молока замість сподіваної печінки.
Ворожнеча між Енн та Прінглами вщухла. Причини цього не знав ніхто, окрім самих Прінглів, та всім жителям Саммерсайда було зрозуміло, що
