Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Панна Софія кивнула поручику, присунула до себе журнал «Генерального секретаріату військових справ» і, за номером першим, вписала в нього справу про сімдесят сім гвардійців–заколотників.

Це й була перша справа, якою починала свою історію щойно проголошена, під Центральною Радою, автономна держава.

Поручикові панна Софія стримано відказала:

— Прошу сідати. Нехай пан поручник ся почуває, як у хаті в рідної мами. Пан поручник може ся похвалити своєю свідомістю. Ту ж мить я випишу пану поручникові легітимацію з державною печаткою.

Поручик Нольде брязнув острогами й сів. Слова «легітимація» він не зрозумів, але збагнув, що чарівна хорунжеса в мундирі ворожої австрійської армії, з якою йому довелось воювати три роки і два рази за цей час бути розжалуваним у солдати, — не бажає говорити іншою мовою, крім української, і він миттю зорієнтувався.

— О чарівна представниця молодої держави! Міф, блеф, фантасмагорія! Але в цю хвилину відбувається зворушлива зустріч єдинокровних брата й сестри! Я — теж мало… українець, люба сестро!

— До правди? — жваво озвалася панна Софія.

— Як Бога кохам! — скрикнув Нольде, дозволяючи собі цю брехню з чисто ділових міркувань та й зі звичайного кавалерства. — Ви бачите перед собою живим по плоті трагічний наслідок мерзенної царської сатрапії та облудної політики великодержавництва! Перед вами — людина, яку одвічний, з покоління в покоління, національний гніт позбавив навіть рідної мови! Та, «будьте уверочки», в жилах моїх ще піниться шляхетна кров моїх предків: Тараса Бульби — з боку матері, та гетьмана Мазепи — з боку незаконного батька.

— До правди? — вже спалахнула панна Софія. — А пан ся народив на Україні, тутка, чи поза її межами?

— Пан сам себе не народив, як я вже мав честь доповісти: його, як і всіх, крім Ісуса Христа, народили татко з мамою разом, але ж — поза дозволеними межами: аж у Парижі, на еміграції.

Це була вже цілковита брехня, бо народився Нольде на хуторі німецького колоніста в Курляндії, куди подалася доживати свого віку його легковажна мамуня, протринькавши, справді в Парижі, батькові маєтки.

— Але геральдичне древо нашого славного роду, — додав Нольде, — виростає корінням таки з української землі: зачатий пан був ще на Україні, де предки мої мали свої маєтки… маєток… маєточок… — поквапився він поправитись, бо ще не був поінформований, як проте, і всі інші люди на землі, про позицію Центральної Ради до майнового стану, і не знав — добре це чи погано бути за Центральної Ради власником маєтку?

Протриньканий маєток баронів Нольде був і справді на Україні. І українська кров у його жилах теж могла текти, бо мамуня Нольде мала особливий смак до своїх форейторів та жокеїв.

І отут геніальна думка, яка почала своє «шевеление» ще в гарячій ванні, нарешті фейерверком спалахнула в мозку у барона.

Справді, чому б йому не українізуватися?

Адже завтра — повертатись на фронт під кулі і в невідомість, у нудоту окопного життя. А тут, у тилу, — гаряча ванна щодня, шато, шмендефер, шансонетки — шик, блиск! Фантасмагорія! Ще й ця пікантна пилочка в австрійському мундирі, така собі елегантна центральна радочка! Фу ти, чорт! Які можуть бути сумніви? Раз невідь–ізвідки схопилась якась нова держава, то неодмінно буде в неї своя національна армія, а буде армія — будуть і різні штаби в тилу!

І поручик Нольде — міф, блеф, фантасмагорія — ринув у вир головою вперед.

— О моя чарівнице! — мовив він ледь чутно, але на найвищому регістрі патетики, придивляючись, як рука панни Софії виписувала йому в квитанції якісь цифри, десь, певне, добові й прогонні. — Я сказав зараз брехню, найменувавши вас сестрою. Не почуття брата — ні! — народилися в моїх поранених грудях, тільки я взрів вашу незрівнянну і неповторну в віках красу…

Панна Софія ледь зашарілась і опустила очі.

— Ах, йдіть собі! — суворо прошепотіла вона.

— Моя чарівнице! — вже скрикнув Нольде, неспроможний стримати своїх почуттів — небажання їхати на фронт та жадання залишитися в тилу. — Пшепрашам, але днес я нігде не… тово–этово, как ево… нігде не пуйде! Позаяк я вас, чарівнице, як Бога кохам!

Нольде був певний, що вже заговорив по–українському. Він гадав, що досить насмикати слів з кількох мов, знівечити їх, стулити докупи — і буде ще одна, зовсім інша, нехай і українська.

— Любов з первого взгляда! — скрикнув він. — Кохання… мілосць… Цалам ренчки!

Та милу розмову урвав дзвоник телефону.

Панна Софія зняла трубку, і обличчя її враз зблідло. Командир першого батальйону полуботківців повідомляв з Караваївських дач, що козаки відмовились їхати на фронт, а пани Грушевський, Винниченко й Петлюра чимдуж линуть до Центральної Ради.

— Що трапилось, моя чарівнице? — поцікавився барон Нольде. — О! — безжурно махнув він рукою, діставши інформацію. — Нехай моя чарівниця ся не турбує! У нас, на фронті, таке відбувається щодня. В Косому капонірі, очевидно, ще вистачить місця. Якщо в Києві знайдеться три батальйони інших солдатів, то інцидент буде ліквідований протягом півгодини. Але щоб подібних інцидентів не траплялося далі, новоутвореній державі потрібно насамперед організувати контррозвідку. Коли моє життя згодиться Центральній Раді, то, будь ласка, я охоче віддаю його в ваші чарівні ручки!

— До правди?

В цю хвилину біля під'їзду захурчала машина, і в кабінет кулею влетів Петлюра, а за ним Грушевський і, нарешті, з ображеним виглядом ввійшов Винниченко: було все ж таки образливо, що ініціативу ліквідації заколоту взяв на себе Петлюра.