Місячний камінь - Вилки Коллінз

замість звичайної статуетки — череп; великий сосновий стіл, увесь в чорнильних плямах; дерев'яні стільці, які можна бачити на кухнях і в котеджах; протертий невеликий килим посеред кімнати; водогінний кран з раковиною й водостічною трубою, грубо вмурованою в стіну, — все це мимоволі викликає думку про страшні хірургічні операції, — ось як була вмебльована кімната. Між кількох горщиків з квітами дзижчали бджоли; в саду співали пташки; в одному з сусідніх будинків час від часу долітало до вуха слабке уривчасте бринькання розладнаного піаніно. В усякому іншому місці такі звичайні звуки приємно говорили б про звичайний світ за стінами; але сюди вони вривались як порушники тиші, яку ніщо, крім людського страждання, не могло порушити. Я глянув на скриньку з червоного дерева з хірургічними інструментами і на величезний згорток корпії, котрі займали відведені їм місця на поличках книжкової шафи, і внутрішньо здригнувся від думки про звуки, такі звичайні й підхожі для кімнати Езри Дженнінгса.

— Я не прошу пробачення у вас, містере Блек, що приймаю вас у цій кімнаті, — сказав він. — Це єдина кімната в усьому будинку, де в такі години дня ми можемо бути певні, що ніхто не заважатиме нам. Ось лежать мої папери, приготовлені для вас; а тут дві книги, до яких ми матимемо нагоду звернутися, перш ніж закінчимо нашу розмову. Підсувайтесь ближче до столу, і ми матимемо можливість подивитися все це удвох.

Я присунувся ближче до столу, і Езра Дженнінгс вручив мені свої записки. Вони складалися з двох цілих аркушів паперу. На першому були записані слова через великі інтервали. Другий знизу доверху був списаний чорним і червоним чорнилом. У тому неспокійному стані зацікавленості, в якому я перебував тієї хвилини, я з відчаєм відклав убік другий аркуш паперу.

— Згляньтеся на мене! — вигукнув я. — Скажіть, чого мені чекати, перш ніж я візьмусь за читання?

— Охоче, містере Блек! Чи не дозволите ви мені задати вам два-три запитання?

— Запитуйте, про що тільки хочете.

Він глянув на мене з сумовитою посмішкою на губах і лагідною симпатією в своїх ніжних карих очах.

— Ви вже мені казали, — почав він, — що, наскільки вам відомо, ніколи опіуму і в рот не брали.

— Наскільки це мені відомо? — повторив я.

— Ви скоро зрозумієте, чому я говорю про це застереження. Підемо далі. Ви не пам'ятаєте, щоб коли-небудь вживали опіум? Саме в цей час минулого року у вас було нервове збудження, і ви погано спали вночі. Проте в ніч після дня народження — це був виняток з правила — ви спали міцно. Чи правий я до цього часу?

— Цілком праві.

— Чи можете ви сказати мені причину вашого нервового виснаження та безсоння?

— Я не можу назвати причину. Старий Беттередж підозрював її. Але про це не варт згадувати.

— Вибачте. Нема нічого такого, про що не варт було б згадувати в подібній справі. Беттередж, кажете, чимось пояснював ваше безсоння. Чим саме?

— Тим, що я кинув курити.

— А ви курили?

— Так.

— І ви враз кинули цю звичку?

— Так.

— Беттередж цілком мав рацію, містере Блек. Коли куріння входить у звичку, людина, коли кине курити, повинна бути незвичайної конституції, аби не відчувати деякого розладу нервової системи. Ваше безсоння, на мою думку, цим і пояснюється. Друге моє запитання стосується містера Кенді. Чи не пригадуєте ви: не було у вас із ним чогось подібного до суперечки про його професію в той день народження за обідом або пізніше?

Запитання це викликало в мене туманні спогади, зв'язані із званим обідом в день народження. Моя безглузда суперечка з містером Кенді описана набагато детальніше, ніж того вона заслуговує, в десятому розділі розповіді Беттереджа. Деталі цієї суперечки — оскільки я мало про неї думав згодом — зовсім вилетіли з моєї пам'яті. Все, що я міг пригадати, і все, що я міг розповісти Езрі Дженнінгсу, полягало в тому, що я за столом нападав на медицину так гостро й настирливо, що навіть у містера Кенді увірвався терпець. Я згадав також, що леді Веріндер втрутилась, аби припинити нашу суперечку, а ми з маленьким лікарем «помирились», як- кажуть маленькі діти, і лишились, як завжди, найкращими друзями, перш ніж потисли один одному руки на прощання.

— Є ще одна річ, яку мені дуже важливо було б знати, — сказав Езра Дженнінгс. — Чи не мали ви приводу для того, щоб турбуватись за Місячний камінь у цей самий час минулого року?

— У мене були дуже серйозні причини для неспокою. Я знав, що Місячний камінь був предметом змови, і мене попередили, аби я вжив заходів до охорони міс Веріндер. якій він належав.

— Чи не була безпека алмаза предметом розмови між вами і ще ким-небудь, зразу ж перед тим, як ви пішли тог вечора спати?

— Леді Веріндер говорила про алмаз із своєю дочкою…

— У вашій присутності?

— В моїй присутності.

Езра Дженнінгс узяв свої записки зі столу і подав їх мені.

— Містере Блек, — сказав він, — якщо ви прочитаєте зараз ці записки у світлі моїх запитань і ваших відповідей, ви зробите два дивні відкриття щодо самого себе. Ви побачите, по-перше, що ввійшли до вітальні міс Веріндер і взяли алмаз, будучи сонним під впливом опіуму; по-друге, що опіум вам дав містер Кенді — без вашого відома, — для того, аби на практиці спростувати думку, яку ви висловили за званим обідом у день народження міс Речел.