Місячний камінь - Вилки Коллінз

Пройшовши кілька сот ярдів, Езра Дженнінгс зупинився біля отвору в стіні з необтесаного каменю, яка відділяла в цьому місці болото від дороги.

— Чи не хочете трохи відпочити, містере Блек? — запитав він. — Я вже не той, ким був раніше, і є речі, котрі глибоко вражають мене.

Я, звичайно, погодився. Він пішов уперед через отвір у стіні на порослий вереском лужок, який облямовували з боку дороги кущі й хирляві дерева; з другого боку звідси відкривалась велична картина розлогого й пустинного простору бурих степів. За останні півгодини небо захмарилося. Світло стало похмуре, обрій огорнули тумани. Прекрасне лице природи зустріло нас лагідно, тихо, з погаслими барвами — і без найменшої усмішки.

Ми мовчки сіли. Езра Дженнінгс, поклавши біля себе капелюх, провів рукою по лобі з очевидною втомою, провів і по незвичайному своєму волоссю, чорному й сивому впереміж. Він відкинув від себе свій маленький букет польових квітів таким рухом, ніби зв'язані з ним спогади зараз завдавали йому страждання.

— Містере Блек, — сказав він раптом, — ви в поганому товаристві нині. Тягар жахливого звинувачення лежав на мені багато років. Я скажу вам найгірше. Перед вами людина, життя якої поламане, а добре ім'я безслідно зникло.

Я хотів було перервати його. Та він зупинив мене.

— Ні, — вигукнув. — Вибачте, ще рано це робити. Не висловлюйте мені співчуття, в якому згодом можете розкаятись. Я згадав про те звинувачення, котре багато років тяжіє наді мною. Деякі обставини, зв'язані з ним, говорять проти мене. Я не можу примусити себе признатися, в чому це звинувачення полягає. І я не зможу, зовсім не зможу довести свою невинність. Я тільки можу заявити про неї. Клянусь у цьому як християнин. Даремно було б для мене клястися своєю честю.

Він знову зупинився. Я глянув на нього, а він не подивився на мене. Все його єство, здавалось, було пройняте болісними спогадами і зусиллям говорити.

— Багато чого міг би я розповісти, — продовжував він, — про безбожне поводження зі мною моїх рідних і нещадну ворожнечу, жертвою якої я став. Та зло скоєне; його вже не поправиш. Я не хочу ні перевтомлювати вас, сер, ні засмучувати. З самого початку моєї кар'єри в цій країні брудний наклеп, про який я згадував, убив мене раз і назавжди. Я відмовився від будь-якого успіху в своїй професії, — єдиною надією на щастя залишилась мені тепер невідомість. Я розлучився з дівчиною, котру любив, — хіба міг я приректи її на те, аби вона розділяла мою ганьбу? В одному з найдальших куточків Англії відкрилось місце помічника лікаря. Я дістав це місце. Воно обіцяло мені спокій, обіцяло невідомість; так думав я. І — помилився. Погана слава повільно шириться, але за допомогою часу й випадку заходить вельми далеко. Обвинувачення, від якого я втік, переслідувало мене. Попередили мене вчасно. Мені пощастило піти добровільно з цього місця, з атестатом, який я заслужив. З його допомогою я дістав інше місце, в іншому віддаленому куточку. Знову минув деякий час, і знову наклеп, убивчий для моєї честі, відшукав мою схованку. Цього разу не попередили мене. Мій господар сказав мені:

— Містере Дженнінгс, я нічого не маю проти вас, та ви повинні виправдатись або залишити мене.

Вибору не було — я мусив піти. Нічого говорити про те, що я пережив після цього. Мені тепер всього сорок років. Але гляньте на моє обличчя, воно розкаже вам за мене про пережиті мученицькі роки. Закінчилось це тим, що доля закинула мене в ці краї: я зустрівся з містером Кенді. Йому потрібний був помічник. Я послався щодо моїх здібностей на відзив мого останнього хазяїна. Що ж до моєї репутації — я розповів йому те саме, що сказав вам, навіть більше того. Я попередив його про труднощі, котрі можуть виникнути в даному випадку, якщо навіть він повірить мені.

— Тут, як і скрізь, — сказав я йому, — я зневажаю ганебний виверт жити під чужим іменем: у Фрізінголлі я буду не в більшій безпеці, ніж в інших місцях, від хмари, яка переслідує мене, куди б я не заховався.

— Я нічого не роблю наполовину, — відповів він мені. — Я вірю вам і жалію вас. Якщо ви готові піти на будь-який ризик, який би не трапився, я також готовий ризикувати.

Хай благословить його всемогутній бог! Він дав мені притулок, він дав мені роботу, він дав мені спокій душі, і я маю цілковите переконання (вже кілька місяців, як я його маю), що тепер не станеться нічого, що змусило б його каятися в цьому.

— Наклеп вже перестав переслідувати вас? — запитав я.

— Наклеп діє, як і завжди. Та коли він добереться сюди, буде вже пізно.

— Ви заздалегідь залишите цю посаду?

— Ні, містере Блек, — мене не буде в живих. Протягом десяти років я слабую на внутрішню хворобу, яку не можу вилікувати. Не буду приховувати від вас, я давно дав би їй можливість убити мене, коли б один, останній зв'язок з життям, не надавав життю ще деякої ціни в моїх очах. Я хочу забезпечити особу… вельми дорогу мені… якої я ніколи не побачу більше. Та незначна спадщина, що залишилась мені від рідних, навряд чи дасть їй незалежність. Отож надія прожити стільки часу, аби ця сума досягла певного розміру, спонукала мене боротися проти хвороби. Ефективним у даному разі виявився опіум. Цим всесильним лікам для вгамування всякого болю я зобов'язаний відстроченням на багато років мого смертного вироку. Але й сила опіуму має свої межі. Хвороба посилювалась, і я непомітно почав зловживати опіумом. Тепер я розплачуюся за це. Вся моя нервова система розладналась; мої ночі сповнені жорстоких мук. Тепер уже кінець недалекий. Нехай він приходить — я жив і трудився недаремно. Невелика сума майже зібрана, і я маю можливість її поповнити, якщо останній