Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Проте Петлюра таки перегукав усіх:

— Сором, козаки! Ганьба! Ви ж маєте на комірах національні відзнаки — жовто–блакитні петлички!

Цей вигук напсував ще гірше: з Петлюри був добрий промовець, але ж дискусіонер — ніякий.

Задьористий, зухвалий молодий голос, пробиваючись крізь загальний гомін, озвався:

— А ви б до цих петличок дали б нам ще гімнастерки й штани! Дивіться, якими шарпаками–голодранцями воювати посилаєте! Де ваші общяні шаровари й жупани?

Ці слова викликали щонайбурхливішу реакцію. Тепер вже гукали про всі солдатські біди й злигодні: про гнилий борщ, про дерті чоботи, про те, що солдатові з казни належиться приварок до каші, але кашу він дістає суху, бо приварок пливе в кишені до інтендантів.

Петлюра рипнув зубами і прогарчав:

— Два б кулемети, по одному з кожного боку, — і з цієї траншеї не вийшов би ні один!..

Це була, либонь, перша стратегічна ідея, яка народилась у голові молодого полководця.

В цю хвилину його ухопив за руку Грушевський:

— Дивіться, дивіться! Вони добуваються сюди! І у них — ножі за халявами!

Справді, по схилові вгору дерлося кілька солдатів. Але вони були беззбройні — за халявами у них стирчали ложки: найперша і нерозлучна зброя солдата. І заміри їхні були зовсім мирні. Це була мирна делегація.

Видобувшись на горб, делегати витерли з чола піт, і молодий «вольноопределяющийся» з високим матовим чолом, гарячими очима й кучерявою бородою — виклав вимоги від імені батальйону.

Вимоги були такі. Видати повну норму хліба, приварок теж повантажити в ешелон, взути в чоботи усіх, хто босий. Після задоволення цих вимог полуботківці давали згоду повернутись до обговорення основного питання — їхати на фронт чи просто тут, у Києві, вимагати миру без анексій і контрибуцій.

— Ваше прізвище? — зарепетував Петлюра до парламентера, хоча в цьому потреби й не було: після вчорашньої розмови з вимогою повернути сто вісімдесятому пішому петроградському полку його вкрадений резерв він запам'ятав цього юнака на все життя. — Як ви потрапили сюди? Ви — більшовик!..

— А що? — іронічно поцікавився «вольноопределяющийся». — Навіщо солдатові прізвище, раз на тому світі викликають на Страшний суд за самим тільки ім'ям, як записано в святцях? А прізвище мого батька ви добре знаєте…

Це був Юрій Коцюбинський, син Коцюбинського, Михайла Михайловича.

Петлюра зміряв його з ніг до голови, тоді рвучко повернувся на місці і попростував до автомобіля.

— Куди ж ви, пане Петлюро? — кинувся за ним Грушевський. — Доконче ж треба, щоб вони поїхали на фронт! Наші взаємини з Тимчасовим урядом можливо буде унормувати лише в тому разі, коли…

— Вони таки поїдуть! — гаркнув Петлюра. — Будьте спокійні, вони туди таки поїдуть! — додав він ще раз, лиховісно.

Він сів у машину. Грушевський плюхнувся поруч.

— Поїдуть? — в голосі Грушевського забриніла надія. — Як же ви це зробите? Це ж, бачте, який народ!.. — Все життя він писав історію свого народу, написав одинадцять томів, але зблизька побачив його вперше.

— Не дам їм хліба! — прогарчав Петлюра. — Зовсім! Нехай подихають з голоду або їдуть на фронт!

Він гупнув дверцятами, Винниченко сів поруч з шофером. Машина рушила. Командир батальйону залишився, як стій, з рукою, прикладеною до дашка.

— Але ж, — знову захвилювався Грушевський, — вони ж тоді збунтуються ще гірше. Вони можуть повстати!.. — Історія засвідчувала, що на утиски й несправедливості український народ завжди повставав.

— Тоді ми роззброїмо їх!

— Ми?! — з подивом і жахом перепитав Грушевський.

— Не ми з вами, звичайно! Я накажу моїм богданівцям!

— А коли й богданівці… збунтуються?

Петлюра аж підстрибнув на сидінні:

— Тоді і богданівців, і їх роззброять інші: в Києві двадцять тисяч гарнізонних військ! Кірасири, донці, юнкери…

— Але ж, — зауважив Винниченко через плече, — кірасири, донці, юнкери — це війська, вірні Тимчасовому урядові…

— То й краще! — огризнувся Петлюра. — Можете бути певні, що вони дуже охоче вкоськають наших… лицарів…

— Фі! — кинув Винниченко через плече. — Де ваша національна свідомість, пане Петлюро?

— А чому ви не зробили національно–свідомим бодай сина вашого колеги, українського письменника? — зарепетував Петлюра так, що шофер з переляку загальмував, і всі мало не висипалися з машини.

Машина вже мчала Брест–Литовським шосе.

— Вперед! Швидше! — загорлав Петлюра.

І справді, треба було поспішати. Треба було блокувати перший батальйон, доки він не сполучився з другим і третім. Треба було, справді, наплювати на богданівців, вдаватися мерщій до полковника Оберучева — просити кірасирів, донців, юнкерів, чорта, біса, диявола, тільки б вкоськати непокірне національне лицарство…

Та полуботківці теж не чекали. Майже поспіль були це старі, обстріляні за три роки війни, солдати. Вони знали: коли лихо, треба триматись гурту. Вони миттю вишикувались і притьмом рушили Борщагівкою за хутір Грушки на Сирець, до другого й третього батальйонів. Один батальйон сила, але цілий полк — сила ще дужча.

Юрій Коцюбинський теж став у шеренгу і теж рушив був з батальйоном. Та його зразу ж — на ухвалу цілого батальйону — виштовхано геть. Батальйон вирішив: