Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Розмова відбулась така:
Грушевський: Чорт! Біс! Диявол! Я гадаю, до них треба заговорити?
Винниченко: Мабуть… Звичайно, до них треба заговорити…
Петлюра: Треба сказати запальну промову!
Після того всі троє примовкли.
— Володимире Кириловичу! — мовив по паузі Грушевський до Винниченка. — Скажіть же, будь ласка, що–небудь таке…
Винниченко знизав плечима:
— Чому, власне, я?
— Бо я вже говорив допіру! — спалахнув Грушевський.
— От і продовжіть вашу… промову!
— Але ж чому знову — я?
— Бо ви — голова Центральної Ради.
— Але ж ви — голова Генерального секретаріату!
— Генеральний секретаріат ще не приступав до справ. Уряд щойно оголошений… До того ж я — в цивільних справах. Нехай вже каже Симон Васильович, як секретар військових справ…
Петлюра просичав:
— Гартувати національну свідомість — то ваша справа! Ви — проводирі нації! Моя справа — вести козаків у бій!
— От і ведіть! — пораяв Винниченко. — Ведіть прямо в бій. А я — ви це добре знаєте — пораженець ще з дев'ятсот чотирнадцятого року. І коли пристав на ідею оборончества, яку так заповзято поширювали ви теж ще з чотирнадцятого року, то зробив це тільки в ім'я загальної справи відродження нації. Ведіть ви, ви — полководець, а я — людина цивільна і… пацифіст…
— Гаразд! — Петлюра з ненавистю блиснув на Винниченка очима, які в хвилини гніву з блакитних робились сірими, як олив'яні ґудзики. — Я поведу! Я зараз до них скажу! Але за наслідки не відповідаю! Якщо вони похапають рушниці і постріляють нас до чортів собачих, то відповідатимете ви!
— Добре, — погодився Винниченко. — Якщо нас постріляють, то… на Страшному суді відповідатиму я.
— Ваші жарти недоречні і паскудні! — скипів Грушевський. — Ви тут не при писанні ваших похабних романів, а на високому державному посту!
Винниченко міряв поглядом відстань від вершка гори, де вони стояли, до колії: було сажнів з десять.
— Н–да, — пробубонів він: йому завжди, за письменницьким звичаєм, кортіло меланхолійно іронізувати в трудні хвилини, — наш державний пост у цю хвилину, справді, такий високий, що, впавши, не позбираємо кісток…
Грушевський аж зайшовся:
— Ви!.. Ви… Ваш вдаваний гумор — гумор шибеника!
— Ні, — парирував Винниченко, хоча гумор шибеника і справді був його гумор, — просто як людина достоту цивільна, одначе трохи освічена, я знаю в військовій справі те, чого не знає пан генеральний секретар у військових справах: рушниці в козаків порожні, бо бойовий комплект видається аж на позиціях, при підході до бою…
Петлюру аж зсудомило, і він загорлав:
— Полковнику! Шикуйте ваш полк!
Командир батальйону стрепенувся, почувши нарешті начальницький голос, але зразу зів'яв:
— Але ж вони… не послухаються, пане секретар…
— Я кину вас на гауптвахту! — загорлав Петлюра. — Я розжалую вас в рядові козаки!
Тепер вже не було ніякого сумніву, що це стоїть начальник.
Петлюра підтягнувся, осанисто посадив голову на плечах, застромив палець за борт френча і рішуче ступив на самісінький край урвища:
— Козаки, струнко! — зарепетував він так, що його почули, мабуть, аж до Жулян.
Начальницький окрик подіяв, справді, магічно на звичних саме до начальницьких окриків солдатів. Сплячі миттю прокинулись, курці покидали і затоптали недокурки. І всі заломили голови вгору — туди, звідки прилинув начальницький голос.
Вгорі, на тлі синього полуденного неба, вони побачили людину в френчі, з рукою, застромленою за борт.
— Братці! — гукнув хтось. — Диви: сам Керенський!
Справді, поза Петлюри точно повторювала відому позу Керенського, а зодягнутий був він точнісінько так само. Тепер солдатський натовп зашумував: Керенського, вождя російської революції, доводилось бачити небагатьом, а подивитись було цікаво кожному.
— Ба ні! — відгукнувся хтось інший. — То не Керенський. То ж Петлюра, з військового з'їзду, що по воєнних ділах…
— Лицарі неньки–України! — залементував Петлюра. — Славні вояки національного війська! Хоробрі українські козаки!..
І, не даючи солдатам оговтатись, Петлюра почав промову.
З усіх поглядів то була прекрасна промова. її виголошено гучно, до неї дібрано найпатетичніших слів, і тривала вона недовго: Петлюра ж здавна був знаменитий промовець. В промові раптом було десяток речень. Про стражденну в віках Україну. Про потребу боротись за визволення нації. Про те, що перемогти можна лише зі зброєю в руках. Десятим реченням був заклик до козаків — сідати по вагонах і рушати на фронт — щоб там, на славному полі бою, вибороти волю неньці–Україні.
На цьому Петлюра закінчив і знову застромив руку за борт, бо — противно до Керенського — в час промови не тримав руку в пазусі, а вимахував обома на всі боки.
І зразу знизу прилинув вигук:
— А ми будемо боронити неньку–Україну тут, у Києві!
Цей вигук зіпсував все. Бо слідом за ним зринуло рясно звичайне солдатське: «хай генерали воюють!», «котіться на фронт самі, а ми тут за вас посидимо!», «дзвін до церкви скликає, а сам
