У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Принцеса Пармська наївно вірила, що дук Ґермантський не передасть її прохання дружині, і вболівала, що її потуги добитися запрошення для маркізи де Сувре провалилися, але воднораз їй дуже лестило, що вона — один зі стовпів цього неприступного салону. Певна річ, її вдоволення не було позбавлене тривоги. Запрошуючи до себе дукиню Оріану, принцеса Пармська щоразу стурбовано порпалася в пам’яті: хто ж це не подобається дукині і кого, отже, не слід кликати на обід?
У будні (по завжди ранньому — данина давній звичці — обіді, даному для кількох друзів) салон принцеси Пармської був відкритий для завсідників і взагалі для великопанства, рідного й чужого. Прийняття відбувалося так: покинувши їдальню, принцеса сідала на канапу за великий округлий стіл, гомоніла з двома найзначні-шими дамами, її недавніми трапезниками, або проглядала ілюстрований часопис, або різалася в карти (або вдавала, що різалася, як це заведено при німецькому дворі), чи то розкладала пасьянс, чи то вела бесіду з правдивим або гаданим співрозмовником — людиною неодмінно значною. Близько дев’ятої двері до великої зали раз у раз відчинялися, зачинялися і знов відчинялися, і безупинно снували гості, які підобідали нашвидку (або, якщо були на проханому обіді, не дожидалися кави, кажучи, що за хвильку повернуться, розраховуючи насправді на те, щоб «увійти в одні двері, а вийти в інші»), нашвидку, бо вони боялися спізнитися на раут. Але принцеса, поглинута грою або розмовою, прикидалася, ніби не бачить прибульців, і лиш як вони опинялися за два ступні від неї, граційно підводилася з канапи й лагідно всміхалася дамам. Ті били перед її високістю чолом, ніби колінкували, аж їхні губи тицялися в низько опущену гарненьку принцесину ручку й могли поцілувати її. Та ось принцеса, яку щоразу ніби дивував цей церемоніал, хоча вона вивчила його досконало, підводила вкляклу даму ніби силоміць, з незрівнянною гожістю й ніжністю, і цьомала в щічки. Скажуть, що цю гожість і ніжність викликала покора, з якою новоприбула схиляла коліно. Авжеж, і скидається на те, що в суспільстві рівности, очевидно, ґречність зникне, але не з невихованости, як багато хто думає, а тому, що в одних пропало б пошанування, породжуване престижем, який може живитися тільки уявою, а в інших — і це головне — люб’язність, розточувана і плекана в тому разі, як ти відчуваєш, що вона знаходить вдячний відгук, власне, така люб’язність у світі, де всі рівні, впала б до нуля, як усі умовні вартості. А проте чемність у новому суспільстві може й не зникнути; дехто з нас надто схильний вважати, що теперішній лад єдино можливий. Адже деякі дуже світлі голови вірили в те, що республіка не зможе вести дипломатію і вкладати спілки і що селяни не дадуть відокремити Церкву від держави. Зрештою ґречність у суспільстві рівности не була б більшим дивом, ніж прокладання залізниць або військове використання літаків. Та хай би ґречність і зникла, ще не вгадно, чи це таке вже нещастя. Та й чи не з’явиться з розвитком демократії якась таємнича ієрархія? Цілком можливо. Політична влада пап дуже зросла відтоді, як вони позбулися держави й армії; готичні собори куди менше чарували богобоязливих людей у XVII столітті, ніж вони чарують атеїстів у XX столітті; отож якби принцеса Пармська правила країною, я б згадував про неї так само часто, як про будь-якогб президента Республіки, тобто не згадував би зовсім.
Піднявши й почоломкавши приголублену нею, принцеса Пармська сідала на канапу і верталася до свого пасьянсу і тільки, як прибулиця була значною фігурою, її високість, посадивши гостю на фотелі, вела з нею коротку розмову.
З залюдненням салону стате-дама, зобов’язана підтримувати порядок, розчищала простір, спроваджуючи постійних гостей до сусідньої з салоном величезної зали, обвішаної портретами й наповненої бурбонськими реліквіями. Постійні гості залюбки удавали з себе чичероне й розповідали цікаві історії, проте молоді люди слухали через верх, їм було куди цікавіше поглянути на живих ясновельможеств (і принагідно бути відрекомендованими їм статс-дамою та фрейлінами), ніж розглядати дивовижі найяс-ніших мерців. Поглинуті думкою, як би з ким познайомитися і як би до кого напроситися, вони навіть через кілька років по тому не мали уявлення, що було в тім многоціннім музеї монархії; залишався якийсь туманний спогад про здоровецькі кактуси та пальми, які робили з цього осередку гожости такий собі паль-марій у ботанічному саду.
Звичайно, дукиня Ґермантська іноді являлася до принцеси в частувальну гостину як заріканка, і її високість не відпускала її від себе й жартувала з її мужем. Але коли дукиня приїздила на обід, принцеса стереглася запрошувати своїх звиклих гостей і касувала пообіднє прийняття з побоювання, що її гості, не просіяні крізь сито, не припадуть до смаку вимогливій Оріані. В такі вечори, як являлися не попереджені вірні, придверник заявляв: «Її королівська високість сьогодні не приймає», і гість забирався, піймавши облизня. Зрештою більшість принцесиних приятелів знала загодя, що цього дня їх не кликано. То були збіговиська особливі, куди багатьом охочим було зась. Незапрошені могли майже напевне вгадувати обранців і перебалакувалися квасно між собою: «Ви ж знаєте, що Оріана Ґермантська нікуди ані ногою без свого штабу». Принцеса Пармська хапалася за цей штаб, як за охоронний мур, щоб убезпечити дукиню від осіб, які навряд чи припали б тій до вподоби. Але з певними обраними Оріани-ними приятелями, декотрими з тих, хто належав до її блискучого «генерального штабу», принцесі Пармській було панькатися нелегко, бо вони самі з нею не панькалися. Очевидно, принцеса Пармська цілком допускала, що хтось може воліти товариство дукині Ґермантської, ніж її власне. Вона мусила визнати, що в дукінині
