У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

Ґерманти були люди опрічні не лише тілесно, а й духовно. За винятком хіба принца Жільбера (старозавітного мужа Марі Баварської, який садив дружину в кареті ліворуч від себе, бо вона, хоч була королівського коліна, але не така родовита, як він; але він був одмінча, а — позаочі — ще й осудовиськом людським, живим анекдотом), Ґерманти, в оточенні «вершків» великопан-ства, вдавали, ніби не приписують шляхетству жодної ваги. Дуки-ня Ґермантська, яка, щиро кажучи, трохи змінилася на краще, як поґермантилася, над усе ставила розум, а в політиці пошилася в такі соціалістки, що мимоволі думалося: а де ж у неї в хаті чаїться той дух, який пильнував великопанського побуту і який, залишаючись невидимцем і, мабуть, домуючи то в сінях, то в вітальні, то в убиральні, нагадував челяді цієї байдужої до титулів пані про те, що її треба величати «ваша ясновельможносте», а їй самій, запійній читачці книжок і жінці не стидкій, про те, що о восьмій треба їхати обідати до братової й принагідно відповідно оголитися.

Той самий родовий ґермантівський дух підказував господині, що становище дукинь, принаймні чільних дукинь і, як оце вона, мультимільйонером зобов’язує їх офірувати нудним чаюванням, проханим обідам, раутам ті години, коли можна прочитати щось цікаве, що це щось прикре, але неминуче, як сльота, і дукиня Ґермантська улягала цій конечності, але відігрувалася через свої фрондерські вибрики, при цьому не доскіпуючись, чому ж це вона така улеглива. Химерна гра долі, з примхи якої маршалок дукині Ґермантської завше величав «вашою ясновельможністю» жінку, яка вірила лише в розум, її не шокувала. Вона б зроду не здогадалася звеліти йому величати її просто «пані». Тільки мавши про неї щонайкращу думку, можна було припустити, що «вашу ясновельможність» вона з неуважносте пропускала повз вуха. Та коли вона прикидалася глухенькою, то вже німою, далебі, не була. Отож щоразу, як мала якесь доручення до чоловіка, то мовила маршалкові: «Нагадайте його ясновельможності...»

Ґермантівський дух мав ще й інші клопоти, скажімо, наводити господарів на душеспасенні бесіди. Певна річ, дехто з Ґер-мантів обстоював розум, дехто моральність, але то були не завжди одні й ті самі особи. Перші — навіть Ґермант, фальшівник векселів і картярський махляр, наймиліший з усіх Ґермантів, поборник нових справедливих ідей, — розправляли про моральність ще ліпше за інших, як розправляла маркіза де Вільпарізіс у моменти, коли родинний дух глаголав її вустами. У такі хвилини Ґерманти раптом переходили на майже її тон, зарівно старосвітський, як і добродушний, — тільки ще зворушливіший, бо самі вони були чарівніші за неї, — як, даймо, заходило про покоївку: «Душею вона добра, вона не така, як інші, мабуть, вона донька задних батьків, кривими дорогами не ходить». У такі хвилини родинний дух бринів в інтонації. А часом крився в поставі, у виразі обличчя, і тоді дукиня нагадувала свого діда-маршала, в якомусь звивкові (подібному до звивку Змія, картагенського духу родини Барки), в тім, від чого в мене не раз тьохкало серце під час вранішніх походів, коли я ще перед знайомством із дукинею Ґермантською відчував, що вона дивиться на мене з маленької молочарні. Той самий дух виявився в одному випадку, аж ніяк не байдужому не лише для Ґермантів, а й для Курвуаз’є, іншої парости роду, майже такої самої блакитної крови, як і Ґерманти, але цілковитих їхніх антиподів. (Ґерманти навіть пояснювали те, що принц Жільбер роздебен-дює на всіх перехрестях про походження і шляхетство, наче тільки це його й обходило,-впливом його бабусі Курвуаз’є.) Курвуаз’є не те що не ставили розум так високо, як Ґерманти, а навіть мали про нього зовсім інше уявлення. Для Ґерманта (бодай для глупака) бути розумним означало бути язикатим, уміти пускати шпильки, давати відкоша, кохатися в малярстві, в музиці, в архітектурі, говорити по-англійському. Курвуаз’є мали про розум не таке високе поняття, отож-бо як когось не з їхнього гурту вони вважали за розумника, то, на їхню думку, він майже напевне замордував батька та матір. Для них розум був таким собі ломиком, орудуючи яким усякі темні особи вла-мувалися до найвиборіших салонів, і Курвуаз’є застерігали, що, зрештою, знайомство з цими «хитродумами», мовляв, вилізе вам боком. Найневинніше твердження розумних людей, але людей не їхнього кола, Курвуаз’є зустрічали в багнети. Хтось колись кинув: «Але ж Сванн молодший від Паламеда». — «То він так мовить, а як він так мовить, то будьте певні, що це неспроста», — озвалася пані де Ґалардон. Ба більше, коли йшлося про двох дуже гожих чужинок, прийнятих у Ґермантів, і хтось зауважив, що одну з них відрекомендували раніше, бо вона старша, пані де Ґалардон спитала: «Невже вона старша?» — спитала, звісно, не тому, що такі люди, як на неї, не мали віку, а тому, що позаяк ці чужинки, десь ймовірно, не мають ні звання, ні віровизнання, ні жодних традицій, то виходить, вони ніби щойно на світ народилися, як ті кошенята одного поносу в кошичку, і не сплутати їх міг би тільки ветеринар. Зрештою задля своєї злобивости й обмежености Курвуаз’є з певного погляду пильнували чистоти шляхетства краще за Ґермантів. Так само Ґер-манти (для яких усе, що було нижче від королівських і ще кількох родів, як от Лінь, Ла Тремуй тощо, зливалося в дрібноту) ставилися пиндючно до нащадків старезних родів, сусідів Ґермантів, саме тому, що не зважали на другорядні вартості, які чарували Курвуаз’є, — Ґермантів брак таких високих прикмет не бентежив. Деякі жінки, які сиділи не на дуже високих стільцях у провінції, але потім вдало повиходили заміж, багаті, гарні, улюблениці дукинь, були для Парижа, де про «тат і мам» знають небагато, чудовим, пишним товаром імпорту. Траплялося, хоча й рідко, що такі жінки за рекомендацією принцеси Пармської чи завдяки власним чарам вступали до салону когось із Ґермантів. Зате Курвуаз’є дихали на них лихим духом. Випадкова зустріч на «файфі» у своєї кузини людей, з чиїми батьками їхні родичі не зналися в перші, призводила до того, що вони просто сатаніли і потім без кінця перемивали їм кісточки. Досить було, скажімо, урочій графині Ґ*** прийти до Ґермантів, як личко пані де Вільбон прибирало такого виразу, ніби вона читала вірша:

Як лишиться один, повір, це буду я,

вірша, якого, зрештою, не