У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

Повертаючись до нехоті Курвуаз’є до дукині Ґермантської, скажемо, що Курвуаз’є могли знаходити потіху в уболіванні над нею, поки вона сиділа в дівках, бо вона була небагата. На жаль, якась вічна полуда застувала, ховала від чужого ока багатство Курвуаз’є: ніхто не здогадувався, що вони люди вельми заможні. Навіть як якась багатійка виходила заміж за грошовика, виходило чомусь так, що молоде подружжя не мало в Парижі даху над головою і «зупинялося» у батьків, а решту року жило у провінції, в середовищі нібито добірному, але не блискучому. У Сен-Лу було боргів більш, ніж волосся на голові, але весь Донсьєр ловив витрішки на його запряги, а грошовитий Курвуаз’є їздив лише в трамваї. Навпаки (але це вже діло давнє), небагата панна де Ґермант (Оріана) задавала більше шику своїми туалетами, ніж усі Курвуаз’є разом узяті. Гострий* язичок її правив за своєрідну рекламу її манері вбиратися й зачісуватися. Вона наважилася спитати у великого князя російського: «Ваша високосте! Чи це правда, що ви збираєтеся замордувати Толстого?» Вона поставила це запитання за *&бідом, .куди не покликано Курвуаз’є, не дуже підкованих щoдQг7QЛGШfo^He краще зналися вони й на давньогрецьких письменниках, коли судити з повдовілої дукині де Ґалардон (свекрухи принцеси де Ґалардон, тоді ще панни), яку Оріана за п’ять років ні разу не вшанувала візитою; а як хтось запитав удову про причину такого бойкоту, то одержав від неї відповідь: «Здається, вона захоплюється декламацією Аристотеля (дукиня хотіла сказати: Аристофана). Я цього в себе не толерую!»

Можна собі уявити, як ця «вихватка» панни де Ґермант із Толстим, оскільки вона обурила Курвуаз’є, захопила Ґермантів, а також і всіх, хто до них якось горнувся. Повдовіла графиня д’Аржанкур, з дому Сенпор (вона приймала потрошку всіх, бо була синьою панчохою, а її син був страшенний сноб), передаючи літераторам Оріанині слова, мовила: «Оріані Ґермантській пальця в рот не клади, вона лукава, як мавпуля, дуже майстерна до всього, так малювати акварелі, як вона, уміє лише великий художник, а її вірші на рівні віршів великого поета і, ви знаєте, вона вийшла з великого коліна, її бабуся — уроджена де Монпансьє, вона вісімнадцята Оріана Ґермантська, мезальянсу в їхньому роду не було, в її жилах тече найчистіша, найдавезніша французька кров». Після таких панегіриків віршомази, напівін-телігенти, яких приймала у себе графиня д’Аржанкур і які зроду не бачили в вічі Оріани Ґермантської, уявляли, що навіть принцеса Бадруль Будур не бозна-що і були раді померти за Оріану, почувши, що така велика пані — толстовка, ба ні, вони самі відчували себе толстовцями і їх поривало на змагання з царатом. їхнє волелюбство могло б зав’янути, вони не зважувалися проголошувати його і вже їм закрадався сумнів щодо його величі, аж це не хто, а панна де Ґермант, молоде дівча з тонким смаком, уже авторитетне, гладенько учесане (на що ніколи б не здобулася жодна Курвуаз’є), тягне руку за ними. І добре, і лихе дуже виграє, як його підтримує хтось для тебе поважний. Наприклад, у Курвуаз’є на вулиці чоломбиття зводилося до бридкого і, власне, нечемного поклону, а вважалося, що це вишукане віншування, тож-бо всі Курвуаз’є, зігнавши усмішку з обличчя і напустивши на себе холоду, проробляли всю цю бездушну гімнастику. А Ґерманти взагалі, і Оріана зокрема, краще, ніж будь-хто, обізнані з цими ритуалами, не вагалися, помітивши тебе з повозу, приязно махнути рукою, а в вітальні, даючи Курвуаз’є бити штивні й штучні поклони, імпровізували чарівні реверанси, подавали по-товариському тобі руку, всміхалися блакитними очима, отож-бо завдяки Ґер-мантам сутність шику, досі дещо порожня й суха, одразу наливалася всім, що так природно надить до себе і що люди силкувалися витравити: зичливістю, звірянням, щирістю. Отак, — тільки в цих випадках їм важко знайти виправдання, — люди, яким інстинктивно подобається погана музика й утерті мелодії, подобається тому, що в них є щось приємне для слуху й загальноприступне, зрештою доходять завдяки музичній культурі до того, що перемагають замилування до поганої музики. Але, досягнувши цього і цілком слушно захоплюючись сліпучим блиском оркестрування Ріхарда Штрауса, вони нараз бачать, як Штраус, мов якийсь Обер, не гребує банальними мотивчиками, і тут усе, що самі вони здавна любили, знаходить враз у такому високому авторитеті щасливе виправдання, і тепер вони без сорому і з особливою вдячністю надпориваються в «Саломеї» тим, що їм заборонялося любити в «Діамантовій короні».

Розмова панни де Ґермант з великим князем, справжня там чи вигадана, обнесена по всіх домах, давала змогу розповісти, як вельми чепурно була на цьому обіді вбрана Оріана. Та що розкіш (і це, власне, робило її недосяжною для Курвуаз’є) народжується не з багатства, а з марнотратства, то, безперечно, марнотратство може тривати довше, як його підпирає багатство, завдяки якому воно палає всіма своїми вогнями. Отож, чуючи висловлювання не лише Оріани, а навіть маркізи де Вільпарізіс про те, що походження нічого не означає, що всі титули смішні, що не в грошах щастя, що головне тільки розум, серце і талант, Курвуаз’є могли гріти надію, що вихована на таких маркізиних засадах Оріана пошлюбить не світовця, а художника, кримінальника, волоцюгу, вільнодума, що вона остаточно скотиться до розбору тих людей, яких Курвуаз’є охрестили «придзиґльованими». Вони могли цього сподіватися тим більше, що маркіза де Вільпарізіс, опинившись тоді, на думку товариства, в тарапатах (ніхто з людей визначних ще не вернувся до неї), афішувала свою глибоку огиду до тих, хто її відкинувся. Навіть на згадку про свого братанця, принца Жільбера, який ще до неї приходив, вона водою бризкала на нього за те, що він хизувався своєю родовитістю. Та ось прийшла пора знайти женишину для Оріани, і сватання вже вирішували не тітчині й сестреничині переконання, а таємничий «родовий дух». Ось чому, буцімто маркіза де Вільпарізіс та Оріана тільки й правили, що про ренту та генеалогію, а не про літературні здобутки та порухи серця, і буцімто маркіза на кілька днів померла і її домовина стояла (як це станеться згодом) у комбрей-ській церкві, де кожен член родини, позбавлений (якщо це не польське живцем — хай!) своєї особистости і навіть імені, зробився просто Ґермантом, про що свідчила на великому чорному натрунникові пурпурова літера Ґ,