У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Що ж до Курвуаз’є, які гостювали у Віктор’єни, коли являлася дукиня Ґермантська, то її прибуття гнало їх у розтіч, бо їх дратували «саламалеки» перед Оріаною. А проте один Курвуаз’є таки зостався в день Торквінія Пишного. На що б’є жарт, до нього трохи дійшло, бо був він освічений. От Курвуаз’є й заходилися розповідати кожному стрічному, що Оріана прозвала вуйка Паламеда Торквінієм Пишним, прізвиськом, як на них, удалим. «Але чому стільки галасу довкола Оріани? — запитували вони. — Так би не галасували й довкола королеви. Зрештою, хто така Оріана? Не скажу, що Ґерманти — не старезний рід, але й Курвуаз’є не пасуть задніх: ні в славі, ні в давезності, ні в кревних зв’язках. Не треба забувати, що як у Златоглавому Обозі король англійський спитав у Франциска Першого, хто тут найбільшого коліна, король французький відповів: «Курвуаз’є, сір». Зрештою бодай би й усі Курвуаз’є були тоді, як Оріана каламбурила, вона б їх не вразила, оскільки події, з приводу яких Оріана дотепувала, їм убачалися зовсім не так. Якщо, наприклад, якійсь Курвуаз’є забракло стільців на її прийнятті, або, якщо вона перехрещувала, вклепавшись, гостя, або якщо хтось із служби безглуздо до неї обзивався, Курвуаз’є паленіла з сорому, її всю тіпало, така похибка надривала їй душу. Якщо ж гостила у когось і мала приїхати Оріана, вона питала в гостя: «А ви знайомі з нею?» — і крізь її владний голос прохоплювався неспокій: вона потерпала, що присутність незнайомця докучатиме Оріані. А дукиня тим часом так коментувала подібні інциденти, що Ґерманти реготали до сліз і мало не заздрили Курвуаз’є, що стільців бракувало не в них, що то не вони і не їхня челядь щось бовкнули, що то до когось, а не до них заявився непроханий гість, — отак нас беруть завидки, що великого письменника принижували чоловіки і зраджували жінки, скоро його приниження та муки стали як не джерелом його генія, то бодай темою його творів.
Нездарні були Курвуаз’є й піднятися на те, щоб чимось оновити світське життя, як його оновлювала дукиня Ґермантська, і, привподоблюючи це життя неомильним інстинктом до потреб моменту, зробити з нього щось художнє там, де штивне прикладання суворих правил дало б такі самі лихі наслідки, як коли б хтось, щоб йому добре повелося в коханні чи в політиці, почав звершувати подвиги Бюссі д’Амбуаза. Коли Курвуаз’є вряджали родинний обід або обід на честь вінценосця, вони нізащо не запросили б обідати якогось дотепника, синового друга, — для них то була б недозволенна вихватка, здатна все зіпсувати. Єдина Курвуаз’є, донька міністра за Цісарства, влаштовуючи чаювання на честь принцеси Матильди, дійшла якимись геометричними викладками до висновку, що кликати треба самих бонапартистів. А вона не знала з-поміж них майже жадного. Отож-бо всі елегантні жінки з її кола, всі милі чоловіки — така безжальна була господиня — дістали абшит, бо — як легітимісти чи друзі легітимістів — могли, за логікою Курвуаз’є, припасти не до шмиги його цісарській високості. Принцеса Матильда, яка вітала в себе виквіт Сен-Жерменського передмістя, дивувалася, заставши в пані де Курвуаз’є лише відому мисколизу, вдову по префектові за Цісарства, вдову по директорові пошти і ще кількох осіб, відданих Наполеонові Третьому душею і тілом, дурбасів і зануд. А все ж принцеса Матильда пролила щедроти й ласкавий потік своєї монаршої ласки на цих убогих бридуль, зате коли черга гостити принцесу випала дукині, їй і на думку не спало запрошувати їх до себе. Натомість, не вдаючись до бонапартистських розумувань, вона сплела найпишнішу китицю красунь, талантів, славут, що, як підказували їй нюх, такт і чуття міри, мали потішити братаницю Цісаря, хоча б ті належали й до королівської родини. Не бракувало навіть дука Омальського, і коли принцеса, підводячи дукиню Ґермантську — та зробила глибокий реверанс і хотіла цмокнути її в руку — розцілувала її в обидві щічки, вона цілком щиро запевнила Оріану, що ніколи ще так гарно не збавляла часу і не забуде такого цікавого вечора. Принцеса Пармська була типова Курвуаз’є в силу свого невміння вирватися зі світської зашкарублосте, але, на відміну від Курвуаз’є, те, чим її збивала з пантелику дукиня Ґермантська, будило в неї не антипатію, а захват. Із того дива великого вона не могла вийти ще й через свою відсталість. Сама дукиня Ґермантська була не така вже й передова, як їй здавалося. Але щоб уразити принцесу Парм-ську, досить було бути передовішою, ніж принцеса, а що кожне нове покоління критиків намагається поставити все з ніг на голову, спростовуючи істини своїх попередників, то Оріані вистарчало проголосити, що Флобер, цей ворог буржуа, сам до шпику буржуа або що у Ваґнера багато італійщини, і перед принцесою коштом віднайдення «другого дихання», немов плавцеві в бурю, відкрилися обрії, як їй видавалося, небачені й усе ще для неї туманні. Її збивали з плигу дукинині парадокси не лише щодо мистецьких творів, а й щодо спільних знайомих і світських подій. Певна річ, невміння принцеси Пармської відрізняти щирий ґер-мантівський дух від недотворених запозичених форм того духа (ось чому
