У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Принцеса д’Епіне любила кузину і знала, що Оріана жажден-на компліментів, отож вона так умлівала перед її капелюшком, перед її парасолькою, перед її дотепністю.
— Вихваляйте її туалети скільки заманеться, — мовив дук ніби оприскливим тоном, який з’явився в нього недавно і який він злагоджував задерикуватою усмішкою, щоб не взято напо-важне його буркотіння, — але, боронь Боже, не хваліть її дотепносте, краще б мати жінку не таку дотепницю. Ви, мабуть, натякаєте на її лихий каламбур про мого брата Паламеда, — додав він, добре знаючи, що ні принцеса, ані рідня її ще не чули цього каламбуру, і тішачись чудовою нагодою розрекламувати дружину. — По-перше, якщо жінка, неабияка — я це визнаю — гоструха, каламбурить невдало, то це їй чести не робить, а ще гірше те, що каламбур про мого брата, людину дуже уразливу, і ми можемо посердитися, цього тільки бракувало.
— А ми нічого не чули. Новий Оріанин каламбур? Либонь, прегарний! О, розкажіть!
— Ні, ні, — заперечував дук, нібито сердито, але усмішка його ще ширшала, — я радий, що до вас він не дійшов. Адже я справді люблю брата — страх!
Нарешті прийшла пора озватися й дукині, і вона сказала чоловікові:
— Слухайте, Базене, я не розумію, з якого дива ображатися Паламедові, та ви й самі це добре знаєте. Він надто розумний, щоб гніватися на такий немудрий, але аж ніяк не образливий жарт. Ви так про це заявляєте, ніби це якесь паплюження, але в тій думці, яку я про нього висловила, нічого смішного нема, якби не ваше обурення, ніхто б нічого не зауважив. Я просто не розумію вас.
— Ми помираємо від цікавости. Про що ж ідеться?
— Така собі марничка! — скрикував дук Ґермантський. — Ви, може, чули, що мій брат хоче подарувати Брезе, замок своєї небіжки-дружини, своїй сестрі Марсант.
— Так. Але ми чули, що вона відмовилася: їй не подобається місцевість, та й підсоння не підходить.
— Власне, це хтось мовив моїй дружині й зауважив, що брат дарує замок нашій сестрі не на те, щоб зробити їй приємне, а щоб Ті «торкати». «Шарлюсові, — мовив той хтось, — аби кого «торкати». Але ж вам відомо, що Брезе — стеменнісінький королівський палац, вартий, очевидно, кількох мільйонів, це давня садиба короля, довкола урочий французький ліс. Багато хто зрадів би непомалу, якби отак їх дратували. Отож-бо, чуючи, як Шар-люса обзивають дратуном лише за те, що він хоче подарувати чудовий замок, у Оріани вихопилося, вихопилося саме собою, я це конфірмую, без усякої задньої думки, просто як блискавка: «Торкати, торкати... У такому разі він Торквіній Пишний!» Ви, звичайно, розумієте, — тягнув знову буркотливо дук, роззираючись по вітальні, аби побачити, яке вражіння справив жінчин дотеп, хоча й досить скептично оцінював обізнаність принцеси д’Едіне зі стародавньою історією, — ви, звичайно, розумієте, що тут натяк на римського цезаря Тарквінія Пишного; це по-дурно-му, невдала гра слів, негідна Оріани. Я не такий дотепний, як моя дружина, зате озираюся на задні колеса; якщо, не доведи Господи, дійде до брата, то вийде ціла історія. Тим паче, — додав він, — що Паламед — направду високодумний, та ще й самолюбний, і дратується, коли чує шушукання за спиною, треба визнати, що, навіть поминаючи замок, прізвисько «Торквіній Пишний» йому дуже личить. Жінчин дотеп рятує те, що навіть як він межує з вульгарністю, все одно він влучний і незгірш удало характеризує людей.
Отак воно й виходило: то завдяки Торквінію Пишному, то іншому якому дотепу візити дуцтва оновлювали репертуар анекдотів, і хвилювання, Зчинене цими візитами, ще довго не влягалося по відході дотепної пані та її імпресаріо. Оріаниними дотепами спершу частували обранців, запрошених (тих, що зоставалися в принцеси). «Ви чули про Торквінія Пишного?» — запитувала принцеса д’Епіне. «Чула, — відповідала, шаріючи, маркіза де Бавно, — від принцеси де Сарсіни (Ларошфуко), але, правда, трошки видозмінений. Але було б куди цікавіше почути це так, як усе це викладалося вам», — додавала вона, наче хотіла сказати: «почути під авторський акомпанемент».
— Ми обговорювали останній Оріанин дотеп, Оріана тільки-но тут була, — сказано якійсь дамі, й та побивалася від того, що не прийшла годину тому.
— Як то, Оріана була тут?
— Авжеж! Шкода, що ви не прийшли трошечки раніше, — відповідала принцеса д’Епіне, не картаючи роззяву, але даючи навзнаки, що та багато втратила. Хай сама на себе жалкує, що не стала свідком творення світу або останнього виступу пані Карвальо.
«Як вам сподобався останній Оріанин каламбур? Я, звичайно, у захваті від Торквінія Пишного!» — Той самий каламбур подавалося ще не прохололим і назавтра, за сніданком, найближчим приятелям, котрих саме на те й кликано на цю перекуску, і розігрівалося під різними соусами і^ілий тиждень. Навіть під час щорічної візити до принцеси Пармської принцеса д’Епіне користалася з нагоди, аби спитати в її високосте, чи знає вона цей каламбур, і все розповісти їй. «А, Торквіній Пишний!» — вигукувала принцеса Пармська, і хоча апріорі мліла, пускаючи очі під лоба, але благала подати їй додаткові штришки, і принцеса д’Епіне поспішала догодити принцесі Пармській. «От у цьому викладі анекдот про Торквінія Пишного смакує мені куди більше», — підсумовувала принцеса д’Епіне. Насправді, слово «виклад» зовсім не надавалося до цього каламбуру, але принцеса д’Епіне, вбивши собі в голову, що вона пошилася в ґермантівську гоструху, перебрала в Оріани вирази «виклад, інтепретація» і тулила їх де треба й де не треба. Отож принцеса Пармська, яка принцеси д’Епіне недолюблювала, бачила в ній страшидло і чула від Курвуаз’є й вірила, що та жаднюга й злюка, згадала, що слова «виклад» уже вживала при ній дукиня Ґермантська, тільки чорти її батька знають,
