Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
І тому на цей раз Винниченко вже не скривився і не поринув у самокатування, коли брама Софії широко розчинилась, і звідтам з'явився архієрей, попи та диякони з усім іншим причтом. Що поробиш? Будуємо ж державу! Треба піднімати всю націю, отже, й потурати віддавнім схильностям усіх її шарів: віруючих у Бога треба привести до віри в державне життя.
Тільки того разу на кінець молебня вдарили в дзвони на Софії та на Михайлівському монастирі. А тепер — за Софією і Михайлом задзвонили раптом дзвони по всіх київських церквах: на Куренівці, Шулявці, Солом'янці, озвався усіма своїми найстарішими церквами Поділ, бевкнув, нарешті, і тисячопудовий дзвін аж у лаврі, на Печерську.
Весь святобожний Київ правив у цю хвилину молебні «о ниспослании и даровании благоденствия и мирного жития» автономній українській державі, опікуваній її першим урядом, — Генеральним секретаріатом та Центральною Радою.
На шпилі Думи поруч з червоним стягом звився вгору — жовто–блакитний…
Літаки завершили третє — привітальне і прощальне — коло над Києвом і взяли курс на зюйд–вест–зюйд.
Пропелер задуднів вище і тонше. Вітер зашумів між брезентових полотнищ «Моріс–Фармана», повітря, наче струмінь води, било в лице у відкритій гондолі біплана.
Київ залишився позаду, внизу.
За смугою придніпровських борів — розвалами встаючи з–за обрію — побігли під шасі літака дрібні смужки та латки селянських ґрунтів. Потім послалися назустріч величезні, неозорі навіть з літака, ниви, перелоги та сіножаті на латифундіях земельних магнатів — графині Браницької, графині Куракіної, графа Потоцького, графа Шембека, панів Терещенка, Григоренка, Родзянка…
Жита половіли на нивах, на сіножатях мурашіли люди: косовиця вже доходила кінця.
Поруч з Королевичем, на задньому сидінні гондоли, прикорнув його напарник–пілот, поручик Ростислав Драгомирецький.
Дивне і складне людське життя на світі. Ось вони двоє — пілот і авіатехнік — пов'язані між собою смертним зв'язком: разом іти в бій, разом перемагати, разом гинути, коли доведеться, — врізатись у рахманну землю з височини та потрощити на скалки кості, або спалахнути в небі вогнем і згоріти разом на вугіль і попіл. Але душа і серце у них — не разом.
Королевич повертався на фронт з дорученням військової організації більшовиків: піднімати своїх проти війни, а над окопами противника сіяти листівки з закликом до німецьких та австрійських солдатів — повертати багнети проти своїх генералів. Не дріб'язком особистого туалету був повний Королевичів солдатський «вещевой мешок», а листівками, видрукованими в більшовицькій друкарні на Думській площі.
А поручик Драгомирецький мав сипати австрійським та німецьким солдатам на голови — бомби й гранати.
3
За Бердичевом ландшафт наче відмінився. На зміну борам і болотистим низинам Житомирщини пливло назустріч мальовниче Поділля з його хвилястим рельєфом, величезними плесами ставів та веселими грабовими дібровами.
Та зміна була не тільки в ландшафті. По шляхах на Шепетівку, Хмільник та Вінницю довжелезними валками сунули нескінченні обози. Поволеньки — з волами у ярмах — посувалися гарби, навантажені паками пресованого сіна — на поживу коням війни. Їх раз у раз обганяли військові тачанки з патронами та снарядами. За швидкими тачанками поспішали й вози, запряжені звичайними селянськими шкапами. На возах тісно, впритул, сиділи дядьки, звісивши ноги за полудрабки — наче вибрались на луки на косовицю. Тільки між колін тримали вони не руків'я кіс, а довгі чорні рушниці. То не були модерні гвинтівки, а старовинні берданки часів останньої турецької війни, — гвинтівок для армії не вистачало. Та й не «армія» то була. То були «запасні», поспіль по п'ятдесятому році — в доморобних полотняних штанях, у гунях чи сіряках, і на солом'яних брилях чи баранячих шапках замість кокарди вони мали тільки хрестик. Так і прозвано їх — «хрестики», ополченці.
Керенський готував генеральний наступ, і участь у ньому мав взяти кожний, хто міг тримати рушницю в руках.
Стріляти з рушниць дядьки здебільшого не вміли, а хто вмів, той забув, бо востаннє стріляв під Ляояном у Маньчжурії.
Та раз у раз позаду ополченських возів чулося сатанинське виття — коні шарахали, підводи завалювались у рови — і, випереджаючи всіх та страхаючи вся, — мчали, смердячи димом і гаром, люциперські машини без коней: «анахтемобілі» та «чортоциклетки». За собою вони збивали хмару куряви аж до небес — і навздогін їм линули іржання сполоханих коней, лайка фурманів, прокльони дядьків. То мчали з штабу фронту, з Житомира, — в армії та корпуси — автомобілі командування і мотоцикли кур'єрів.
За Проскуровом дороги знову змінили свій вигляд. Обозів тут пересувалося менше, зате військовими частинами на марші — і кінними, і пішими — були загачені всі шляхи.
Керенський замишляв наступ на широкому фронті, але початися наступ мав саме в цьому абтайлі. Перший ешелон піхоти повинен був розірвати лінію ворожих позицій від Тернополя на Обертин, тоді в прорив ринуть другий і третій ешелони — на Калуш. А вже тоді — з–поза піхоти — вибасують і кінні корпуси: стебнути з півдня і зашморгнути Львів.
Така стратегія удару — тут–таки, на цьому ж відтинку фронту, — була вже здійснена чотирнадцятого року, тоді ще раз — п'ятнадцятого, потім третій раз — шістнадцятого.
За Тернополем літаки пішли вище — і враз
